Дэн Браун - Код да Вінчі [підліткова версія]

Ленґдон услід за нею глянув на будівлю прямо перед ними. Вона була сучасна. Величезна багатоповерхова фортеця із гігантським рівностороннім хрестом у ролі емблеми на фасаді. Під хрестом були слова:

ДЕПОЗИТАРНИЙ БАНК ЦЮРИХА

Ленґдон зовсім забув, що мирний рівнобічний хрест став ідеальним символом однієї з країн, потрапивши на прапор нейтральної Швейцарії. Нарешті таємниця розкрилася.

Софі й Ленґдон тримали ключа від скриньки швейцарського банку-депозитарію.

Вийшовши з «фіата» біля Кастель-Гандольфо, єпископ Арінґароса відчув прохолоду, бо повіяв вітер з вершин крутих скель. «Треба було б одягти ще одну сутану», — подумав він, відчуваючи дискомфорт. Цієї ночі йому зовсім не потрібно бути застудженим або переляканим.

Замок був темний, лише зловісно блимали вікна на найвищому поверсі. «То бібліотека, — подумав Арінґароса. — Вони прокинулись і чекають». Він нахилив голову, рятуючись від вітру, і рушив далі, вже не розглядаючи бані обсерваторії.

Священик, який зустрів його у дверях, виглядав сонним. Це був той самий, який вітав Арінґаросу п’ять місяців тому.

— Ми непокоїлись через вас, єпископе, — сказав священик, зиркнувши на годинник і виглядаючи радше обуреним, нж занепокоєним. — Вони чекають нагорі. Я проведу вас.

Бібліотека являла собою квадратну кімнату, обшиту темним деревом від підлоги до стелі. Усі стіни були заставлені книжковими шафами. Підлога, викладена з жовтого мармуру з чорними базальтовими смугами, нагадувала про те, що колись це був палац.

— Вітаємо вас, єпископе, — сказав чоловічий голос з іншого кінця кімнати.

Арінґароса намагався розгледіти, хто ж то говорив, але освітлення було неймовірно тьмяним, набагато темнішим, ніж у день його минулого візиту, коли все сяяло. «Ніч остаточного пробудження». Сьогодні ці люди сиділи в темряві, ніби соромились того, що зараз має відбутися.

Арінґароса увійшов спокійно і навіть поважно. Він побачив силуети трьох чоловіків за довгим столом у протилежному кінці зали.

Того, хто сидів у центрі, він упізнав одразу: огрядний секретар Ватикану, відповідальний за всі правові питання держави Ватикан, осердя католицької віри. Ще двоє були кардиналами високого рівня.

Арінґароса рушив до них через усю бібліотеку.

— Перепрошую, що я прибув так пізно. Ми в різних часових поясах. Ви, певне, втомилися.

— Не страшно, — відповів секретар, поклавши руки на величезне черево, — ми вдячні, що ви прибули з такої далечини. А нам лишалося тільки не засинати, чекаючи на вас. Чи не бажаєте ви кави чи ще чогось?

— Я не хотів би, щоб це був офіційний візит. Мені треба встигнути ще на один літак. Чи можемо ми перейти одразу до справи?

— Звичайно, — відповів секретар, — ви діяли швидше, ніж ми могли собі уявити.

— Справді?

— У вас ще цілий місяць.

— Ви окреслили проблему п’ять місяців тому, — сказав Арінґароса, — навіщо мені було чекати?

— Ви маєте рацію.

Арінґароса обвів очима довгий стіл і побачив великий чорний портфель.

— Чи це те, про що я просив?

— Так, — голос секретаря звучав важко, — хоча, варто зізнатися, ми мали труднощі з цим проханням. Усе це досить…

— Небезпечно, — завершив фразу один з кардиналів. — Чи не було б краще, якби ми переказали вам цю суму? Вона дуже велика.

«Свобода коштує багато».

— Я не боюся за себе. Зі мною Бог.

Його співрозмовники, одначе, не виглядали так упевнено.

— Там стільки, скільки я просив?

Секретар кивнув.

— Облігації високої цінності на пред’явника від Банку Ватикану. Приймаються в усьому світі як готівка.

Арінґароса рушив у кінець столу й відкрив портфель. У ньому були дві великі пачки облігацій.

Секретар виглядав так, ніби йому не зовсім комфортно.

— Маю зауважити, єпископе, всі ми почувалися б вільніше, якби ця сума була готівкою .

«Двадцять мільйонів євро? Я б не підняв такої суми готівкою», — подумав Арінґароса, закриваючи портфеля.

— Облігації приймають як готівку. Ви ж самі сказали.

«Ми тепер усі пов’язані».

— Це абсолютно законна транзакція, — захищався він, — Його Святість може розподіляти кошти так, як вважає за потрібне. Він не порушує ніякого закону.

— Це все так, але… — секретар нахилився вперед, і стілець скрипнув під його вагою, — Ми не знаємо, на що ви збираєтесь витрачати ці кошти, і якщо на незаконні проекти…

— Враховуючи, чого ви хочете від мене, — заперечив Арінґароса, — вас не має обходити, що я робитиму з цими грошима… А тепер, думаю, я зобов’язаний щось підписати?