Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

Хлопчина у брунатному костюмі. Тепер зрозуміло, чому в архіві «Бенбері Геральд» не збереглося того інтерв’ю, по яке приїздив до Йоркширу молодий репортер.

Бо то був зовсім не репортер.

То був Аврелій.

Наступного дня дощ розбудив мене: сьогодні, сьогодні, сьогодні … Це був заупокійний дзвін, який лише я могла чути. Здавалося, сутінки проникли мені в душу; я відчувала якусь вселенську втому і нудьгу. День мого народження. День моєї смерті.

Джудіт принесла на таці зі сніданком поштову вітальну картку від мого батька. На картці, як завжди, квіти, пишномовне поздоровлення і приписка. Батько сподівався, що у мене все гаразд. У нього теж усе гаразд. Роздобув для мене кілька книжок. Може, надіслати їх мені? Мати картку не підписала; за них обох підписався батько.

З любов’ю – від тата і мами.

Усе це неправда. Я знала це, батько теж це знав, але що ми могли змінити?..

Прийшла Джудіт.

– Міс Вінтер питається, чи не можна зараз…

Я заткнула картку під подушку, перш ніж служниця встигла її помітити.

– Можна, саме зараз можна, – відказала я, беручи олівець і записник.

– Ви добре виспалися? – поцікавилася міс Вінтер і додала: – Ви дуже бліда. Ви мало їсте.

– Я почуваюся добре, – запевнила я її, хоча почувалася я погано.

Увесь ранок я намагалася перебороти відчуття, ніби випадкові рештки однієї реальності намагаються крізь тріщини просочитися в реальність іншу. Таке враження часто виникає, коли ви починаєте читати нову книжку, щойно закривши попередню. Прочитаний твір відкладено, але його ідеї, теми, а подекуди й персонажі ще живуть у вашій свідомості, навіть у складках вашого одягу… Тож коли ви розгортаєте нову книжку, вони певний час іще залишаються з вами.

Отак було і цього разу. Цілий день на мене полювали різноманітні думки, спогади, почуття, випадкові і незв’язні уривки мого власного життя. Вони відволікали мене і заважали зосередитися на історії міс Вінтер.

Письменниця почала була щось розповідати, але зненацька перервалася й запитала:

– Ви мене слухаєте, міс Лі?

Від несподіванки я аж сіпнулася, виринула зі своїх фантазій і стала похапцем шукати відповідь. Слухала я її чи ні? Бозна. Саме тієї миті я навряд чи змогла б відразу переповісти те, про що вона щойно говорила, хоча я не мала сумніву, що десь у далекому куточку моєї пам’яті все це ретельно фіксується. Але коли Віда Вінтер своїм запитанням виштовхнула мене з марева спогадів, я перебувала у такій собі нічийній землі, у точці між точками. Поки ми дрімаємо на нейтральній смузі з непевним виразом обличчя, який сторонньому може здатися байдужним, наш розум демонструє здатність до найнеймовірнішого і викидає всілякі коники.

Розгубившись і не знаючи, що сказати, я довго дивилася на міс Вінтер, широко розкривши очі, а тим часом вона, помітно дратуючись, дедалі втрачала терпіння. Нарешті я вхопилася за першу більш-менш зв’язну фразу, яка спала мені на думку.

– А ви коли-небудь мали дитину, міс Вінтер?

– Господи Ісусе, оце так питаннячко! Звісно, що ні. Дівчинко, ви що, з глузду з’їхали?

– А Еммеліна?

– Ми ж із вами домовлялися! Ніяких забігань наперед! Жодних запитань!

Змінивши вираз обличчя на менш суворий, письменниця нахилилася і, вивчаючи мене поглядом, турботливо спитала:

– Ви часом не захворіли?

– Та начебто ні.

– Не знаю, але мені здається, що у вас неробочий настрій.

Це означало, що інтерв’ю закінчено.

Повернувшись до себе, я цілу годину нудилася, не знаючи, що робити, не відаючи, куди подітися від самої себе. Сіла була за стіл, узяла олівець, але настрою писати не було. Відчувши, що змерзла, пішла підкрутити обігрівач; трохи згодом мені стало жарко, і я скинула джемпер. Хотілося поніжитися у ванні, але гарячої води не було. Заварила какао, але всипала у нього забагато цукру – вийшов нудотно-солодкий. Може, книжку почитати? А який сенс? Он у бібліотеці всі полиці книжками заставлено. Мертві слова. Не дадуть вони мені ніякої розради, ніякої втіхи.

Вітер жбурнув у вікно жменю дощових крапель, і серце моє тьохнуло. Надвір ! Ось куди мені зараз потрібно! І не просто до парку, а кудись далеко-далеко. Зараз. Негайно. Ген аж до мохових боліт.

Головна брама завжди замкнена, я це знала, але не мала ані найменшого бажання просити Моріса відімкнути її. Натомість вирушила через парк до найвіддаленішої від будинку місцинки. Там були двері у стіні. Вони заросли плющем, і їх уже давно ніхто не відчиняв, тому мені довелося докласти чимало зусиль, розсуваючи зарості в пошуках клямки. Коли я потягла двері на себе і вони таки розчинилися, за ними виявилися ще густіші зарості плюща, крізь які я насилу пролізла, вибравшись з них геть розпатланою.