Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

Зробивши останню затяжку і загасивши на тарілочці цигарку, Амброс мовчки підвівся, вийшов з кухні і знову взявся до роботи.

Але наступного дня, принісши овочі, хлопець зайшов просто до кімнати, всівся у Джонове крісло і кинув мені через стіл цигарку, перш ніж я встигла поставити чайник.

Ми майже не розмовляли. Але швидко звикли до цих щоденних посиденьок.

Еммеліна, яка спала ледь не до полудня, любила після обіду дивитися, як хлопець працює. Я дорікала їй за це.

– Ти хазяйка цього будинку, а він усього-на-всього садівник. Заради Бога, Еммеліно!

Але мої слова не мали на неї жодного впливу. Вона посміхалася дурнуватою посмішкою до кожного, хто привертав її увагу.

Я пильно за нею спостерігала, не забуваючи, як Хазяйка колись говорила про Ізабель: «Вона була з тих дівчат, яких чоловіки не можуть проминути, щоб не помацати». Але Амброс не виявляв схильності помацати Еммеліну, хоча розмовляв з нею люб’язно і завжди старався її розсмішити. Утім, це аж ніяк не відкидало моїх підозр.

Дедалі частіше я з горішніх вікон спостерігала за ними. І от одного дня побачила, як Еммеліна ніжилася на траві, підклавши руку під голову. Її стегно спокусливо вигиналося. Вона щось сказала, хлопець повернув голову, щоб відповісти, а поки він говорив, моя сестра перекотилася на спину, піднесла руку до обличчя й відкинула з лоба пасмо волосся, що висмикнулося із зачіски. Це був млосний і чуттєвий порух, який наштовхнув мене на думку, що Еммеліна не від того, щоб хлопець до неї доторкнувся.

Але він, скінчивши свою фразу, відвернувся, наче нічого не побачив, і знову заходився працювати.

Наступного ранку, коли ми з Амбросом сиділи в кухні й курили, я порушила нашу звичну тишу і сказала:

– Не здумай чіпати Еммеліну.

На його обличчі відбилося здивування.

– А я її й не чіпав.

– От і добре. І не чіпай.

Мені здалося, що тему вичерпано. Ми зробили ще по одній затяжці, і я була приготувалася знову впасти в мовчанку, як раптом Амброс сказав, видихнувши дим:

– Я й не збираюся чіпати Еммеліну .

Я почула його. Почула, що він сказав.

Я ще раз затягнулася, намагаючись не дивитися на нього, і повільно видихнула дим.

– А вона добріша за тебе, – докинув хлопець.

Не докуривши й половини цигарки, я загасила її. Потім швидко підійшла до дверей і розчинила їх.

У проході він затримався саме напроти мене. Я стояла з холодним виразом обличчя, втупившись поглядом у ґудзики його сорочки.

Амброс знервовано ковтнув, і його кадик сіпнувся: вгору-вниз.

– Будь і ти добрішою до мене, Аделіно, – замріяно промимрив він.

Розлючена, я звела на нього очі, збираючись пронизати його злим дотепом, немов кинджалом. Але ніжний вираз його обличчя вразив мене і… зупинив. На якусь мить я розгубилася.

Хлопець скористався моєю розгубленістю. Підвів руку і хотів був погладити мене по щоці.

Але я випередила його. Узяла і ляснула кулаком по руці, відбивши її.

Йому не було боляче. Я несильно його вдарила. Але спантеличила. Розчарувала.

І він пішов.

Без нього в кухні стало дуже самотньо. Хазяйка пішла. Назавжди. Джон пішов. А тепер навіть Амброс пішов.

«Я допоможу вам», – сказав колись він.

Але це було неможливо. Як він міг допомогти мені? Він же був іще хлопчина… Та й чи міг взагалі хто-небудь допомогти мені?..

Простирадло встеляло жовтогаряче волосся. Я по ньому ходила, і воно прилипало до моїх черевиків. Усі фарбовані пасма я обстригла; ті ріденькі жмути, що тулилися тепер до голови міс Вінтер, були зовсім сиві, майже білі.

Я зняла рушника і здмухнула обрізки волосся з її шиї.

– Дайте мені дзеркальце, – сказала Віда Вінтер.

Я подала їй люстерко.

З підстриженим волоссям міс Вінтер стала схожа на сивоголову дитину.

Вона незмигно дивилася у дзеркальце. Зустрівши власний погляд – тверезий, оцінний, відвертий, – письменниця довго-довго до себе приглядалася. Потім поклала люстерко на стіл склом донизу.

– Саме так я й хотіла. Спасибі вам, Марґарет.

Я пішла від неї, а коли повернулася до своєї кімнати, то замислилася про отого Амброса. Амброс і Аделіна?.. Амброс і Еммеліна?.. І раптом мені пригадався Аврелій, знайда, вдягнений у старомодну одежинку і запханий у торбину; пригадалася мені його ложечка у формі ангела і шматок сторінки з «Джейн Ейр». Я довго про все це думала, але так ні до чого і не додумалася.

Утім, дещо таки виринуло з далеких закутків моєї пам’яті. Я згадала слова Аврелія: «Хтось би взяв і просто розповів мені правду !». І до мене долетіло відлуння: « Розкажіть мені правду».