Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

Аврелій відкоркував термос і налив мені чашку апельсинового чаю.

– Пийте!

Я відсьорбнула. Чай був гарячий та солодкий.

– Їжте!

Я вгризлася в бутерброд, що він його мені простягнув.

Сидячи у теплому авто, п’ючи гарячий чай і наминаючи бутерброди з курятиною, я нарешті відчула, як мені холодно. Мої зуби заторохтіли, мов кастаньєти, а тіло охопив несамовитий дрож.

– Господи! – тихенько вигукував Аврелій, подаючи мені один смачний бутерброд за іншим. – Який жах!

Нарешті їжа трохи привела мене до тями.

– Що ви тут робите, Аврелію?

– Я приїхав, щоб подарувати вам ось це, – відказав він і, простягши руку, взяв із заднього сидіння форму для випічки тортів.

Аврелій поклав її мені на коліна і, сяючи радістю, урочисто зняв кришку.

Усередині був торт.

Домашній торт.

А на ньому літерами з глазурі було написано:

З днем народження, Марґарет!

Якби мені не було так холодно, я б заплакала. Натомість – либонь, від поєднання торту з холодом, – зі мною стався напад балакучості. Незв’язні слова вискакували з мене, мовби крижані скалки, що відколюються від айсберга, який тане у теплу погоду. Нічний немелодійний спів, парк із завидющими очима, сестри-двійнята, дитинча-знайда, срібна ложечка…

– І вона навіть знає, де цей будинок, – белькотіла я змерзлими губами, поки Аврелій паперовими серветками витирав моє волосся, – ваш будинок, де колись жила місіс Лав. Вона подивилася у вікно, і місіс Лав здалася їй доброю бабусею з казки… Розумієте, до чого я веду?

Аврелій похитав головою.

– Але ж вона сказала мені…

– Вона збрехала вам, Аврелію! Коли ви прийшли до неї у своєму брунатному костюмі, вона збрехала вам. А недавно зізналася мені, що збрехала.

– Господи, твоя воля! – вигукнув велетень. – А як же ви дізналися про мій брунатний костюм? До речі, мені довелося вдати з себе журналіста!

Трохи згодом, уже усвідомивши сказане мною, Аврелій спитав:

– То, кажете, ложечка така, як у мене? І вона знає, де мій будинок?

– Вона ваша тітка, Аврелію. А Еммеліна – ваша мати.

Аврелій облишив моє волосся і кинув довгий погляд крізь вікно автомобіля на будинок удалині.

– Моя мама, – прошепотів він. – Там моя мама.

Я кивнула.

Знову запала тиша.

Нарешті Аврелій повернувся до мене і сказав:

– Відведіть мене до неї, Марґарет.

І тут я отямилася.

– Річ у тім, Аврелію, що з нею… не все гаразд.

– Вона хвора? Тоді ви просто мусите відвести мене до неї. І негайно!

– Не те щоб хвора. Як би це вам краще пояснити… Ваша матір постраждала під час пожежі, Аврелію. Шкоди було завдано не лише її обличчю, але й її розуму.

Аврелій увібрав у себе цю інформацію і додав її до свого тягаря втрат і страждань. Коли ж він знову заговорив, то в його голосі чулася рішучість.

– Усе одно. Відведіть мене до неї.

Що ж визначило мою реакцію? Застуда? День мого народження? Чи те, що я теж фактично виросла без матері?.. Ні. Найважливішим для мене тоді був вираз обличчя Аврелія. Вираз обличчя, з яким чекав він на мою відповідь. Можна було сказати «ні» і знайти для цього сто одну причину, але всі вони зблякли, коли я зустріла його суворий погляд.

І сказала «так».

Гарячій ванні певною мірою вдалося зігріти моє тіло, але біль, що обпікав мені очі й чоло, не слабшав. Я полишила думки про роботу, яку збиралася виконати в другій половині дня, заповзла у ліжко і накрилася ще однією ковдрою аж по вуха. Я й досі час від часу здригалася від якогось внутрішнього холоду. У неглибокому сні до мене прийшли дивні видіння. Естер з моїм батьком, двійнята з моєю матір’ю; це були видіння, де кожен мав чуже обличчя, де кожен мав на собі чужий одяг, і навіть моє власне обличчя непокоїло мене, бо воно увесь час змінювалося, переходило з одного стану в інший: то воно було моїм обличчям, то обличчям якоїсь іншої людини… Згодом мені наснилася яскраво-руда голова Аврелія: це був він, завжди і незмінно він, і тільки він. Велетень посміхнувся – і всі фантоми зникли. Потім темрява поглинула мене, як вода, і я поринула у глибини сну.

Прокинулася я з головним болем, болем у суглобах, кінцівках і спині. Утома, яка не мала жодного стосунку до роботи й недосипання, тиснула на мене важким тягарем і вповільнювала думки. Темрява за вікном згустилася. Невже я проспала призначену з Аврелієм зустріч?.. Ця думка крутилася в моїй голові, але десь далеко, і спливло чимало довгих хвилин, перш ніж я остаточно оговталась і поглянула на годинник.