Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

– Марґарет!

Зачувши позаду незнайомий голос, Еммеліна обертається.

Заскочена зненацька, вона дивиться на нас із болем і страхом в очах. Її безгубий рот викривляється літерою О, але мугикання не припиняється, навпаки, – змінивши кілька разів тональність, переходить у несамовитий вереск, що ножем пронизує мою голову.

Шокований, Аврелій переводить погляд з мене на Еммеліну – і клякне від жаху, побачивши спотворене обличчя жінки, яка виявилася його матір’ю. Її крик ножицями розрізає повітря.

На якийсь час я наче осліпла й оглухла. Коли здатність чути й бачити знову повернулася до мене, я узріла на підлозі скорчену Еммеліну; вона вже не завиває, а хлипає. Аврелій стоїть біля неї навколішках. Її руки шкрябають його, і мені незрозуміло – чи то вона притягує його до себе, чи то відштовхує. Але він бере її за руку і тримає.

Рука до руки. Кров до крові.

Він – як моноліт зі смутку і печалі.

А в моїй голові – і досі отой нестерпний різкий звук.

То моя сестра… Моя сестра…

Усе поволі кудись зникає, і я опиняюся сама-одна посеред агонії шуму.

…Мені відомо, що трапилося потім, хоча сама я цього вже не пам’ятаю. Аврелій, зачувши кроки у коридорі, обережно опускає Еммеліну на підлогу. Чується здивований вигук: то Джудіт виявила пропажу своїх ключів. Поки вона ходила по дублікати – мабуть, до Моріса, – Аврелій гайнув до дверей в огорожі парку і зник.

Коли Джудіт нарешті заходить до кімнати, вона бачить на підлозі Еммеліну, потім стривожено скрикує і йде до мене.

Але я вже цього не чую й не бачу. Бо яскраве світло, яке виявилося моєю сестрою, обіймає мене, поглинає мене, позбавляє мене свідомості.

Нарешті.

Тривога, гостра і колюча, як погляд зелених очей міс Вінтер, пронизує мене, і я прокидаюся. Чиє ім’я вимовляла я уві сні? Хто роздягнув мене і поклав у ліжко? Чи бачили вони пляму на моєму боці? Чи здогадалися, що вона означає? Що сталося з Аврелієм? Чи не заподіяла я лиха Еммеліні? Мою совість, що поволі виходить зі сну, найдужче мучить видіння її нещасного спотвореного обличчя.

Прокинувшись, я нічого не відаю про день і годину. Поруч мене Джудіт; побачивши, що я заворушилася, вона підносить до моїх губ склянку. Я жадібно п’ю.

Не встигла я заговорити, як мене знову поглинає сон.

Коли я прокинулася вдруге, то біля ліжка побачила міс Вінтер із книжкою в руках. Як і завжди, її крісло було підмощене товстенькими вельветовими подушечками, але тепер, коли її голову обрамляли жмутики сивого волосся, письменниця була схожа на пустотливе дитинча, що жартома забралося на трон королеви.

Зачувши, що я поворухнулася, міс Вінтер відволіклася від книжки.

– Лікар Кліфтон приходив. У вас була дуже висока температура.

Я не відповіла.

– Ми не знали про ваш день народження, – вела вона далі. – Вітальної картки ми не знайшли. У нас мало цікавляться днями народження. Але ми принесли вам квітів вовчої ягоди з парку.

Я побачила вазу з темними вітами, вони були голі й безлисті, зате усі всіяні малесенькими пурпуровими квіточками. Квіти наповнювали кімнату ніжним ароматом.

– А як ви дізналися про мій день народження?

– Ви самі нам сказали. Уві сні. Коли ви розкажете мені вашу історію, Марґарет?

– Мою? У мене немає історії, – відказала я.

– Та ні, таки є. У кожного є своя історія.

– Тільки не в мене, – похитала я головою.

І почула в ній невиразне відлуння слів, які могла промовити уві сні.

Міс Вінтер поклала на сторінку закладку і швидко згорнула книжку.

– У кожного є своя історія. Це як ваші родичі. Ви можете нічого про них не знати, ви можете втратити з ними зв’язок, але все одно вони існують. Життя може розвести вас у різні боки, ви можете самі відвернутися від них, але ви не можете стверджувати, що не маєте родичів. Так само й з історіями. У кожного, – повторила письменниця, – у кожного є своя історія. Ви мені розкажете свою?

– Не розкажу.

Віда Вінтер схилила голову набік і чекала, коли я продовжу.

– Я ніколи й нікому не розповідала своєї історії. Якщо вона дійсно в мене є, то нехай так і буде. Але все одно я не бачу сенсу в тому, щоб комусь її розказувати.

– Зрозуміло, – лагідно мовила міс Вінтер, кивнувши головою, наче й справді їй усе було зрозуміло. – Зрештою, це ваша особиста справа. Не хочете – не розповідайте. Але мовчання не є природним середовищем для історій. Історіям потрібні слова. Без слів вони стають хирлявими, починають хворіти і, зрештою, помирають. А потім їхні привиди переслідують вас. – Вона знову подивилась на мене. – Повірте, Марґарет. Хто-хто, а я знаю це дуже добре.