Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

Перш ніж вийти, Джудіт подала мені ножиці.

– Удачі! – сказала вона мені й посміхнулася.

– Але що я маю робити? – запитала я у міс Вінтер.

– Підстригти мене, звісна річ.

– Підстригти?

– Авжеж. І не дивіться на мене так. Не витрачайте надаремне слів. Беріть і робіть.

– Але я не вмію!

– Просто беріть ножиці – і ріжте. – Вона зітхнула. – Мені байдуже, як ви це зробите. Мене не цікавить, який я матиму вигляд. Кажу вам – беріть і стрижіть.

– Але я…

– Будь ласка.

З великою неохотою стала я позаду міс Вінтер. Два дні в ліжку перетворили її волосся на жмут жорстких заплутаних ниток. Ці нитки були такі сухі на дотик, наче ось-ось мали зламатися, та ще й перемежовані маленькими твердими вузликами.

– Краще спочатку я вас розчешу.

Вузликів було чимало. І хоча міс Вінтер не дорікнула мені ані словом, я все одно відчувала, як здригається вона при кожному порухові гребінця. І я відклала його, вирішивши просто повирізати вузлики, щоб не завдавати їй болю.

Обережно і невпевнено чикнула я ножицями перший раз, для проби. Відітнула кілька дюймів. Гострі ножиці легко вгризлися в тонке волосся, і відрізані пасма впали на простирадло.

– Я хочу коротше, – ненав’язливо зауважила міс Вінтер.

– Ось так?

– Ще коротше.

Я взяла в руку одне пасмо і, стримуючи легке роздратування, чикнула його ножицями. Мідно-червона змія сповзла мені під ноги, і в цей момент міс Вінтер знову почала говорити.

Пам’ятаю, як через кілька днів після похорону я опинилась у кімнаті, де колись жила Естер. Зайшла просто так, знічев’я. Стояла собі біля вікна і дивилася перед собою. Раптом мої пальці намацали на шторі маленький рубчик. Це була дірка, що її заштопала Естер. Вона була дуже вправною майстринею. Але скраю чомусь залишився розтріпаний кінчик нитки. Мимоволі, майже механічно, я взяла й почала її смикати. Насправді я не збиралася її витягувати, все вийшло якось саме собою … Р-раз! – і ось нитка вже в моїх руках, у повну довжину, із зигзагами в тих місцях, де були стібки. А у шторі знову утворилася зяюча діра. З часом вона ще побільшає.

Джон завжди був проти присутності Естер у нашому домі. Він зрадів, коли вона поїхала. Але факт залишався фактом: якби Естер і досі була тут, Джонові б не довелося лізти на дах. Якби Естер і досі була тут, ніхто б не пошкодив запобіжної клямки. Якби Естер і досі була тут, отой фатальний день розпочався б і завершився, як будь-який інший. Джон, як завжди, пішов би займатися своїми справами у парку. І коли вечірня тінь від рогу будинку упала б на гравій, то не було б драбини, не було б східців, не лежав би Джон, розкинувши руки, на землі, не вбирав би у своє мертве тіло її холод. А надвечір наш садівник ліг би у своє ліжко та міцно заснув, і навіть у страшному сні не побачив би отого свого прощального польоту в обійми смерті.

Якби ж то Естер і досі була тут!..

Дивитися на дірку в шторі було просто нестерпно.

Поки міс Вінтер говорила, я не переставала чикрижити її волосся і зупинилася тільки тоді, коли дійшла до мочок.

Вона піднесла руку до голови і помацала волосся.

– Ще коротше.

Я взяла ножиці і знову заходилася стригти.

Амброс усе одно приходив щодня. Він копав, висмикував бур’яни й удобрював землю. Я гадала, що він приходить через гроші, які я йому заборгувала. Але коли правозаступник дав мені трохи готівки – «перебитися, поки не повернеться дядько», – я розплатилася з Амбросом, але він усе одно приходив. Я спостерігала за ним з горішніх вікон. Кілька разів він зводив очі догори, й мені доводилося швидко відсахуватися, але якось він устиг мене побачити і помахав рукою. Я не відповіла.

Щоранку хлопець приносив до кухонних дверей овочі, інколи – оббілованого кролика чи обпатрану курку, а щодня під вечір забирав лушпиння на компост. Він часто затримувався у проході і стояв, поглядаючи на мене. Після того як я йому заплатила, у нього в роті нерідко стирчала цигарка.

Джонові цигарки я вже докурила, і тому мене дратувало, що Амброс міг дозволити собі закурити, а я – ні. Я про це ніколи і слова не зронила, але одного дня хлопець, підпираючи плечем одвірок, помітив, що я очей не спускаю з пачки цигарок у його нагрудній кишені.

– Міняю цигарку на чашку чаю, – запропонував він мені.

Хлопець увійшов на кухню – вперше після смерті Джона; сів у його крісло й поклав лікті на стіл. Я ж сіла у крісло в кутку, де раніш часто сиділа Хазяйка. Ми пили чай та диміли цигарками, і дим ліниво здіймався вгору кучерявими хмаринками.