Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

Я виринула, щоб хапнути ротом повітря, і знову ковзнула під воду. Знову виринула – і знову пірнула. Вдихаю – пірнаю. Вдихаю – пірнаю.

Вода допомогла мені розслабитись, і думки мої пожвавилися, немов і самі почали плавати у просторі моєї свідомості. Я мала достатньо добре уявлення про специфічну мову двійнят, щоб знати, що мова ця ніколи не виникає на абсолютно порожньому місці. Для неї має бути якась основа. У випадку з Еммеліною та Аделіною цією основою могла стати або англійська, або французька, або, врешті-решт, обидві.

Знову ковток повітря – і знову під воду.

Головоломка. Таємний шифр. Криптограма. Думаю, вона не настільки складна, як єгипетські ієрогліфи чи крито-мікенські написи. З чого ж почати? Узяти кожен склад окремо. Це може бути слово або ж частина слова. Спершу треба видалити інтонацію і звернути особливу увагу на наголос. Поекспериментувати з подовженням, скороченням і приглушенням голосних звуків. А потім подивитися: що цей склад нагадує англійською? І що – французькою? А що, коли поміняти склади місцями? Можливих комбінацій буде багато. Тисячі. Але не безконечна кількість. Комп’ютер із цим завданням може впоратися за лічені хвилини. А людський мозок – за рік чи два.

Мертві йдуть під землю.

Що?!

Від несподіванки я аж підскочила і сіла у ванні, ошелешено озираючись.

Ці слова прийшли нізвідки. І боляче закалатали у грудях.

Безглуздя якесь! Маячня. Цього не може бути!

Охоплена дрожем, я простягла руку до краю ванни, де поклала свій запис, і піднесла його до очей. Збентежено переглянула.

Мої літери, мої символи і знаки, мої закарлючки і крапки – всі вони зникли. Потрапили у калюжку води і втопилися.

Я ще раз спробувала пригадати ці звуки і те, яким чином вони припливли до мене у воді. Але їх уже вимило з моєї пам’яті. Усе, що я спромоглася пригадати, – це насуплене обличчя Еммеліни та п’ять отих різких нот, які вона виспівувала, йдучи геть.

Мертві йдуть під землю. Звідкіля ж узялися в моїй свідомості ці слова? Які коники викинув мій мозок, з якої чорної діри він видобув цю фразу?

Щось не дуже віриться, що саме це і пробелькотіла мені Еммеліна…

«Облиш, не забивай дурницями голову», – сказала я собі.

І простягла руку по мило – з твердим наміром змити з себе всі ті підводні фантазії.

У помешканні міс Вінтер я ніколи не дивилася на годинник. Слова мені служили за секунди; написані рядки – за хвилини. Дванадцять слів на рядок, двадцять три рядки на сторінку – оце і була вся моя хронометрія. З регулярними інтервалами я робила перерву, щоб покрутити ручку стругачки для олівців і подивитися, як звисають, а потім падають у кошик завитки стружки з графітовою окантовкою. Отакі перерви означали у мене години.

Мене цілковито поглинала історія, яку я слухала й записувала, і ніщо інше мене не цікавило. Мої денні думки і нічні сни залюднювали персонажі не з мого світу, а зі світу міс Вінтер. Лабіринтами моєї уяви блукали Естер і Еммеліна, Ізабель і Чарлі, а Енджелфілд був місциною, до якої я постійно подумки поверталася.

Ні, я не збиралася відмовлятися від власного життя. Просто занурення в історію міс Вінтер було одним із способів його ігнорування. І все ж таки не можна отак узяти – і «відключитися». Попри все своє добровільне засліплення, я не могла не помічати, що надворі був грудень. У глибині моєї свідомості, на краєчку мого забуття, на полях аркушів, що їх я так затято заповнювала літерами, грудень вів підрахунок днів, невблаганно наближаючи день мого народження.

Того дня, що настав після ночі судомних корчів і сліз, я не зустрілася з міс Вінтер. Вона не вставала з ліжка і бачилася тільки з Джудіт та лікарем Кліфтоном. І це було мені на руку, бо я й сама не виспалася.

Але наступного дня міс Вінтер таки мене покликала.

Я пішла до скромної маленької кімнати і застала її в ліжку. Її очі наче побільшали, хоча косметики на її обличчі не лишилося й сліду. Схоже, ліки міс Вінтер того дня діяли як слід. Я помітила в її рисах небачений спокій та умиротворення.

Віда Вінтер не всміхнулася мені назустріч, але в очах її світилася доброзичливість.

– Вам сьогодні не знадобиться записник та олівець, – сказала вона. – Я хочу, щоб ви дещо для мене зробили.

– Що саме?

Увійшла Джудіт і розстелила на підлозі простирадло. Потім принесла із сусідньої кімнати крісло для міс Вінтер і посадовила її туди. Крісло економка повернула так, щоб міс Вінтер могла дивитися у вікно, потім накинула їй на плечі рушник і розпустила її пишні жовтогарячі кучері.