Едуард Ростовцев - «Привид» не може втекти

Уже в машині, ніби між іншим, спитав, чи Ірина Дмитрівна одружена.

Аеропорт зустрів їх ревінням і свистом турбін, теплим вітром, який звихрював пилюку біля крайки льотного поля, голосами дикторів. У залах із скляними стінами було прохолодно. Сонячне проміння затримувало зовнішні навіси і козирки.

Наталя і Олійник пройшли до кабінету начальника контрольно-пропускного пункту. Там уже були Лежнєв, Кулінич, Винник. Біля великого телевізора чаклували двоє зв’язківців-прикордонників. Лежнєв хвилювався, хоча це нелегко було помітити. Він не ходив, як звичайно, по кімнаті, а сидів на дивані, читав якусь рекламу. Та саме з того, що він сидів, ні з ким не розмовляв, навіть привітався, мовчки кивнувши головою, – Наталя здогадалася, що він хвилюється. Хвилювався не тільки Лежнєв – Кулінич раз по раз квапив зв’язківців, котрі налагоджували систему ближнього телеспостереження. Коли вона спитала в Кулінича, навіщо це, він одмахнувся:

– Побачиш, – і вийшов з кабінету.

Розмовляти можна було тільки з Винником.

– Що нового? – спитала його Наталя.

– З учорашнього дня – нічого.

– А навіщо це? – показала вона на зв’язківців, які тягли кудись тонкий кабель.

– Лежнєв хоче зафіксувати момент затримання «Привода». Крім того, що потаємні камери передадуть сюди зображення, – він показав на телевізор, – те, що відбуватиметься, знімуть ще й на кіноплівку.

До кімнати зайшов начальник контрольно-пропускного пункту – кремезний, підтягнутий підполковник-прикордонник. Він відрекомендувався Олійнику, дав йому список туристів, які відлітали за кордон.

– Сталися деякі зміни, товаришу генерал, – сказав він. – З групою летять ще троє. На звороті дописано їхні прізвища.

Наталя хотіла зазирнути в список. Але його взяв Олійник, переглянув, дав Лежнєву, показавши на якесь прізвище. Той кивнув головою і сховав список до кишені.

Час тягнувся страшенно повільно. Та ось у кімнату зайшов прикордонник і доповів, що автобус із туристами вже виїхав. Одразу ж на столі задзвонив телефон. Винник покликав Лежнєва.

– Вас, Василю Тимофійовичу.

Лежнєв узяв трубку, з півхвилини мовчав, потім сказав.

– Зрозуміло. Припиняйте спостереження і приїжджайте в аеропорт.

Поклавши трубку, він якусь мить стояв у задумі, а тоді всміхнувся:

– Дзвонив капітан Кравчук. Тамара Ільківна так і не прийшла по сережки.

– Та-ак, – спроквола мовив Олійник, – ще один фокус.

Лежнєв одвів його вбік, про щось заговорив пошепки.

– Василю Тимофійовичу, – заходячи в кімнату, звернувся Кулінич до Лежнєва, – апаратуру в залі огляду налагоджено. Треба налагоджувати й на льотному полі?

– Неодмінно!

– Прибув автобус із туристами, – виглянувши у вікно, сказав Винник.

Наталя подалася до вікна, але її зупинив Лежнєв.

– Ходімо краще на свіже повітря. Подивимося, хто там приїхав.

– А чи треба? – серйозно спитала Наталя.

– Треба.

На відміну од інших пасажирів туристи, які відлітали за кордон, трималися тісною групою. Групою вони ввійшли в аеровокзал, разом піднялися сходами на другий поверх; групою обступили кіоск із сувенірами, і тільки в буфеті цю єдність було порушено – дехто підійшов до лотка з прохолодними напоями, а дехто пішов до прилавка, де стояли пляшки з міцною рідиною.

Нетребу і його дружину Наталя помітила, коли вони вже відходили од прилавка. Тамара Ільківна щось сердито казала чоловікові. Але той тільки всміхався. Хтось гукнув Наталю, і вона на мить втратила з поля зору подружжя Нетреб. До неї підійшов адвокат Пославський, галантно поцілував руку. У петлиці його піджака яскравів значок «Інтурист», а в руці була валіза. Наталя з чемності спитала, куди він летить.

– У Чехословаччину, – задоволено всміхнувся Пославський.

– Бажаю добре провести час, – сказала Наталя. – Щасливої дороги.

Вона почала шукати очима Нетребу, але хтось із туристів знов одвернув її увагу – привітався. Наталя навіть не розгледіла, хто то був.

– У вас багато знайомих, – сказав Лежнєв.

– Не так уже й багато, – почала вона, та нараз у неї на шиї повисла Аллочка Заремба.

– Наталко! Що ти тут робиш? А я лечу в Чехословаччину. В останню мить усе перекрутилося: збиралася в Польщу, та ось спокусили Чехословаччиною. Там, кажуть, теж здорово!

На Аллочці була модна блузка з мереживами і не менш модні спідниця й туфлі. Все це не гармоніювало з потертою старенькою валізою, яку вона тримала в руках.

– Оце увесь твій багаж? – спитала Наталя.