Едуард Ростовцев - «Привид» не може втекти

– Ні, не помилка, – сказав Лежнєв. – Залиште листа мені.

Тільки-но Кравчук пішов, Лежнєв замовив телефонну розмову з Москвою. Чекаючи дзвінка, вийшов на балкон покурити. Поки дали Москву, викурив не одну ситарету. Та ось нарешті Москва відповіла. Почувши в трубці знайомий голос, Лежнєв не привітавшись спитав:

– Де Кіра?.. Питаю тому, що треба… Куди поїхала?… – Він узяв конверт, ще раз подивився на поштовий штемпель. – Зрозуміло. Ти розповів їй про Костю?.. Звісно, хвилюватися їй тепер не можна… Який у неї тиск?.. Нічого, в санаторії підлікують. Їй треба кидати цю скажену роботу… Ну, а тебе коли ждати?.. Ти, як завжди, приїздиш у свинячий голос… Ага, ось іще що: які в Кіри духи? Ну, духи – парфуми, розумієш?.. Не знаєш? Я так і думав… Ага, на восьме березня «Красную Москву» даруєш! Але ж тепер серпень… Ну, гаразд. На добраніч. Вибач, що розбудив.

Роздягаючись, Лежнєв ще перебував у полоні своїх думок, а в такі хвилини він був неуважний – піджак повісив на один стілець, сорочку – на другий і тільки краватку сховав у простору готельну шафу. А потім, чомусь усміхнувшись, підійшов до спальної тумбочки, дістав із шухляди і поставив сторчма поряд з нічною лампою розпечатану пачку сигарет «Мир».

Уже лежачи в ліжку, знову закурив, тільки не «Мир», а свою незмінну «Аврору»…

У середу в обласній газеті було надруковано нарис Бадюка і Євгена Горіна про Савицького. Нарис був теплий: у ньому розповідалося про бойове минуле Костянтина Михайловича, про його останній подвиг. Але найбільше було сказано про людину, лікаря, педагога, незмінно принципового в основному – у своєму ставленні до людей, суспільства, до свого громадянського і партійного обов’язку.

А в п’ятницю Наталя вийшла на роботу – кінчилася її сумна відпустка…

Вона здивувалася, заставши в кабінеті криміналістики Олександра Юхимовича Трача. Він сидів за Наталиним столом і розмовляв із Сільвою Пєтуховою. Побачивши Наталю, Сільва схопилася, підбігла до неї, рвучко потиснула руку.

– Ой Наталю Сергіївно, як я вам співчуваю! Я, коли дізналася, цілу ніч плакала – так за вас переживала. На похороні хотіла до вас підійти, та не наважилася.

– Спасибі, Сільво, – мовила Наталя і запитально глянула на Трача.

– Ось нарешті об’єднали мою справу з вашою, і мене в придачу дали, – знічено, як здалося їй, мовив Трач. – Сідайте, Наталю Сергіївно. Тільки оформлю Пєтуховій направлення і побалакаємо.

– Куди направлення? – поцікавилася Наталя.

– На хімфармзавод, – сказала Сільва. – Олександр Юхимович влаштовує мене туди на роботу.

– Правильно, – сказала Наталя. – Тобі нема чого в перукарні робити. А як з навчанням? Повернешся в інститут?

– Повернуся, – кивнула Сільва. – Мені листа з вечірнього відділення надіслали: пропонують знову на перший курс, але вже без вступних – торішні зарахують.

– Виходить, усе гаразд, – сказала Наталя.

– До цього ще далеко, – зітхнула Сільва. – Знаю, поглядатимуть на мене скоса, шептатимуться за спиною. Та мені байдуже!

– Що значить «байдуже»? – строго спитав Трач. – Поводься так, щоб не шепталися. Пошепчуться й перестануть.

– Олександре Юхимовичу, слово честі, я тепер так поводитимуся, що жоден хлопець і близько не підійде. Ніколи не підійде.

– І заміж не вийдеш? – усміхнувся Трач.

– Не вийду! Після всього, що було, мені навіть думати про це гидко.

– Скалічили дівчині життя, – зітхнув Трач, коли Пєтухова вийшла.

– Їй треба кудись виїхати.

– Од себе не втечеш.

– Дарма, з часом заспокоїться. Зате наука буде, – впевнено сказала Наталя.

– Страшна це наука, – похитав головою Трач. – Ти що ж, гадаєш, вона так, заради красного слівця сказала, що тепер їй противно про хлопців думати?

– Досить їй про них думати! Хай про інше подумає.

– Навіть ти не розумієш! – обурився Трач. – Наші бабусі в шістнадцять років заміж виходили. А їй уже дев’ятнадцять. Ось ти про навчання в неї спитала. Вчитися вона буде – здібності є, і працюватиме – не ледащо. А чи зможе вона після того, що було, любити, вийти заміж, створити сім’ю? Вона тепер на чоловіків як на тварюк дивиться і вважає цей погляд єдино правильним. Знаєш, що вона перед твоїм приходом сказала? «Це брехня, що в книжках про любов пишуть. Усе до одного зводиться».

– А який інший висновок вона могла зробити із свого досвіду? – уже не зовсім упевнено відказала Наталя.

– Досвід, – усміхнувся Трач. – У тому-то й біда, що це питання у нас тільки на власному досвіді можна збагнути. А досвід – це таке: кому як поталанить. Пишуть і говорять про духовне єднання, про поезію, романтику кохання. А джони і шефи дівчат іноді вчать іншого. Без будь-якої романтики, зате з горілкою і мордобоєм. Така «наука» наче обухом по голові б’є – одні взагалі з гальм зриваються, в інших атрофія почуттів настає. Додай сюди ще несформований характер, усвідомлення свого падіння, побоювання розголосу, страх перед можливими наслідками. От тобі й матеріал, з якого така Анісімова-Рененкампф може що завгодно виліпить: проститутку, шантажистку, наводчицю…