Едуард Ростовцев - «Привид» не може втекти

– Не сміши мене, – пирхнула Аллочка. – Це саквояж мого попутника і кавалера.

Із-за колони вийшов Ігор Семенович Бадюк з величезним чемоданом і дорожною жіночою сумкою.

– Аллочко, ви, певно, з собою пудові гантелі везете? – спитав він, ставлячи здоровенного чемодана на підлогу. – Бачу, дорого мені обійдеться моя галантність. О Наталю Сергіївно!

Він потиснув Наталі руку і тільки тоді помітив Лежнева.

– Василю Тимофійовичу, і ви тут! Доброго здоров’я. Куди це ви зібралися? Чи не їдете, бува?

– Ні, – сказав Лежнєв, – проводжаю невловиму людину.

– Якщо вона невловима, то як же можна її проводжати? – всміхнувся Бадюк.

– Та якось уже постараємось, – так само весело відповів Лежнєв.

– А я вирішив у Чехословаччину з’їздити, – сказав Бадюк. – Торік побував у Болгарії на Золотих пісках, а позаторік – на румунському Чорномор’ї, а тепер хочу по чеських Татрах полазити.

В цю мить Наталя знову побачила Нетребу. Він стояв неподалік од аптечного кіоска. Та ось він озирнувся, очевидно, когось шукаючи, помітив Наталю й одвів очі. Попрощавшись із Аллочкою та Бадюком, Наталя показала Лежнєву на Нетребу.

– Що ж, підійдемо, – подумавши, сказав Лежнєв. – Побажаємо і йому щасливої дороги. Ми з ним давні знайомі, – ще в сорок третьому я його в одній партизанській справі допитував. Та, по-моєму, він на мене не ображається. Або вдає, що не ображається. Нещодавно зустрілися – цілуватися кинувся.

Подружжя Нетреб вони знайшли в залі чекання. Побачивши Наталю, Тамара Ільківна спаленіла, одвернулась. Але її чоловік устав, ввічливо привітався з Наталею, міцно потис руку Лежнєву. Тамара Ільківна також подала Лежнєву руку.

– Ви так і не зайшли до нас, – сказала вона. – А ми вас ждали.

– Винен, – сказав Лежнєв. – Закрутився. Куди це ви відлітаєте?

– В Чехословаччину, по туристських путівках, – відповів Нетреба. – Чекаємо митного огляду. Неприємна процедура. Кажуть, декого навіть обшукують. Правда?

– Про це ти краще товаришку Супрун спитай, – не без сарказму сказала Тамара Ільківна. – Вона спеціаліст з обшуків.

І хоча Нетреба одразу ж осадив дружину, Наталя почервоніла. Вона спробувала заспокоїти себе думкою про те, що натяк дружини Нетреби не повинен уразити її, бо хоч той обшук і був холостим пострілом, а все-таки пострілом по ворогу. «Побачимо, як ти заговориш через годину», – подумала Наталя. Щасливої дороги Нетребам вона не побажала – язик не повернувся.

До початку огляду лишалося хвилин двадцять – туристів уже викликали в канцелярію митниці для заповнення декларацій. Лежнєв і Наталя вийшли на площу, стали в затінку. Лежнєв закурив.

– Одного не розумію, – сказала Наталя. – Як у нього піднялася рука на рідну сестру? Поки не було знайдено фототеки, він, я припускаю, міг і не знати, що Ганна Щербак його сестра. Його мобілізували в армію перед війною, коли вона була ще зовсім дівчинкою, а зустрів він уже сорокарічну жінку. Та, переглянувши плівки, він повинен був упізнати Ганну.

– Про кого ви кажете? – спитав Лежнєв.

– Про Нетребу, звісно.

– А ви певні, що він – «Привид»?

– Тобто як? – розгубилася Наталя.

– Нетреба не міг бути «Привидом» з багатьох причин, – сказав Лежнєв, прикурюючи сигарету, що потухла. – Одна з них вас уже збентежила – вбив рідну сестру. Справа навіть не в тому, як у нього піднялася рука на сестру. Але справжній «Привид» чудово знав, хто така Ганна Щербак: він її розшукав, примусив приїхати в Сосновське і шукати тайник. А вбив її не тільки тому, що боявся викриття. З Нетребою Ганна зустрілася випадково, коли він прийшов у плановий відділ фабрики. Було це за два дні до її загибелі.

– Мабуть, що так, – погодилася Наталя.

– І ще. Ні ви, ні я не сумніваємось у тому, що «Привид» – досвідчений злочинець. І раптом – такий грубий прорахунок, навіть не прорахунок, а дурість: замовити ювелірові брильянтові сережки для дружини.

– Гадаєте, що це маневр?

– Безумовно. «Привид» знав, що ви підозрюєте Нетребу, так само знав він і багато іншого, про що могла знати тільки людина, яка має доступ до слідства, а точніше – до людей, котрі ведуть слідство. Згодом джерело інформації, яким він користувався, було перекрите. І «Привидові» хоч-не-хоч довелося оперувати застарілими даними. Треба сказати, що до якогось часу він оперував ними непогано.

– Хто він? – спитала Наталя. – Василю Тимофійовичу, тепер ви можете сказати?

– Тепер уже можу. Але подумайте самі. Ось додатковий список туристів, який мені передав начальник КПП і на який ви так хотіли подивитися.