Джон Бакен - Тридцять дев’ять сходин

Але вибирати не доводилося. Я сидів у майже повній темряві; ззовні не долинало ні звуку. Поліцейським цілком могло зайти в голову обшукати будинок — а якщо так, вони обов’язково повинні були зацікавитися тим, що міститься за моїми дверима. Що ж, запасемося терпінням і постараємося забути про живіт, що бурчить від голоду.

Потім я трохи заспокоївся і подумав, що все не так уже й погано. Старий явно не ладить із поліцією. Швидше за все, він спровадить моїх переслідувачів, а там, дивись, не відмовить мені в їжі. І я знову взявся із захватом складати меню свого сніданку. Мене цілком улаштувала б яєчня з беконом, але з беконом із найніжнішої частини, і щоб яєць було ніяк не менше півсотні… І коли у мене вже потекли слинки від солодкого передчуття, двері відчинилися.

Я вийшов на світло і побачив, що господар будинку сидить у глибокому кріслі посеред кімнати, яку він назвав своїм кабінетом, утупивши в мене допитливий погляд.

— Вони пішли? — запитав я.

— Пішли. Я переконав їх, що ви покинули будинок і перетнули пагорб. Не хочу, щоб поліція перешкодила моїй зустрічі з тим, кого я вважаю за честь приймати у себе вдома. Вдалий ранок для вас, містере Річард Ганней!

Поки він вимовляв усе це, його повіки, як мені здалося, злегка здригнулися і опустилися, напівприкривши проникливі сірі очі. Я відразу ж згадав те, що говорив Скаддер, описуючи чоловіка, якого боявся найбільше на світі. Він, нібито, «уміє затягувати очі плівкою, як хижий птах».

Тут я зрозумів, що потрапив прямо у вороже гніздо.

Моїм першим бажанням було задушити старого негідника і кинутися навтьоки. Але він відразу ж розгадав мій намір, чемно посміхнувся і кивнув на двері позаду мене.

Я обернувся і побачив двох його слуг або підручних. Обидва тримали мене на мушці своїх пістолетів.

Він знав, як мене звуть, але ніколи не бачив мене раніше. Щойно ця думка промайнула в моєму мозку, я зрозумів, що маю хиткий шанс на порятунок.

— Не знаю, про що ви, — грубо відповів я. — Який ще Річард Ганней? Мене звуть Ейнслі.

— Он як? — кивнув він, усе так же посміхаючись. — Не сумніваюся, що у вас є й інші імена. Не будемо через це сваритися.

Я похапцем зібрав докупи думки. У голові майнуло, що мій наряд, у якому багато чого бракувало, у всякому разі, мене не видасть. Надавши своєму обличчю якомога похмурішого виразу, я знизав плечима.

— Я так розумію, ви все-таки збираєтеся мене здати, і ось що я вам скажу: до біса ваші брудні трюки. Господи боже, навіщо я взагалі натрапив це прокляте авто! Забирайте свої гроші і будьте прокляті! — із цими словами я жбурнув на стіл чотири соверени.

Літній джентльмен розплющив очі.

— О ні, я вас не видам. Ми з друзями обговоримо з вами одне невелике питання, тільки й усього. Ви знаєте трохи більше, ніж слід, містере Ганней. Ви вправний актор — але не настільки вправний, щоб мене обдурити.

Він говорив з упевненістю, але я помітив, що в ньому зароджується сумнів.

— О боже, та припиніть, нарешті, ці балачки! — вигукнув я. — Усе проти мене. З тих самих пір, як я зійшов на берег у Літі, мені всю дорогу не щастить. Що поганого в тому, що бідолаха з порожнім черевом прихопив з собою гроші, які знайшов у розбитому автомобілі? Більше я нічого не зробив, і за це кляті боббі два дні поспіль ганяють мене по проклятих пагорбах! Кажу вам: усе, з мене вистачить. Робіть що хочете! У Неда Ейнслі немає більше сил чинити опір…

Я бачив, як його сумніви міцніють.

— Чи не будете ви люб’язні розповісти мені про ваші пригоди? — запитав він.

— Не можу, містере, — відповів я плаксиво, як справжній жебрак. — У мене два дні крихти в роті не було. Дайте поїсти, тоді й почуєте всю правду, як на сповіді.

Зрозумівши по моєму обличчю, що я дійсно голодний, він подав знак одному з підручних, які стирчали в дверях. Той приніс шматок холодного пирога і склянку пива, і я накинувся на них як вовк — точніше, як Нед Ейнслі, оскільки ні на мить не виходив із цієї ролі. Поки я їв, старий несподівано заговорив зі мною по-німецьки, але я втупився в нього так, ніби не зрозумів ні слова.

Покінчивши з їжею, я розповів йому, що в Літі я списався з судна, що ходило в Архангельськ, тиждень тому і вирушив до свого брата в Вігтаун. [37] Місто на півдні Шотландії. У мене майже закінчилися гроші — я глухо натякнув на п’яний загул, — і я опинився зовсім на мілині, коли натрапив на дірку в живоплоті, зазирнув у неї і побачив великий автомобіль, що валявся в річці. Я понишпорив у салоні, щоб розібратися, що трапилося, і знайшов там три соверени на сидінні і один на підлозі. Ні господаря, ні пасажирів в автомобілі не було, і я, недовго думаючи, поклав гроші в кишеню. Але поліцейські, біс їх знає як, зуміли мене вистежити. Коли я спробував розміняти соверен у булочній, якась дама викликала поліцію, а трохи пізніше, коли я вмивався біля річки, мене ледь не схопили, і я зміг вирватися тільки тому, що залишив у руках своїх переслідувачів плащ і жилет.