Джон Бакен - Тридцять дев’ять сходин

Я рушив цим занедбаним путівцем, і через кілька сотень ярдів трава зникла, а непоказна ґрунтовка перетворилася на досить респектабельну, ретельно доглянуту дорогу. Вона явно вела до якогось житла, і я вже почав подумувати попрямувати туди ж. Дотепер удача мені не зраджувала, і порятунок, можливо, чекав на мене в цій відлюдній оселі. У всякому разі, там, нагорі, були дерева, а отже, й укриття.

Однак рушив я не дорогою, а правіше, уздовж річки, чиї круті береги, порослі папороттю, утворювали цілком надійний заслін. Тут я не помилився: не встиг я перетнути низину і озирнутися, як на вершині гряди, з якої я щойно спустився, з’явилися мої переслідувачі.

Більше я не озирався — у мене не було на це часу. Я кинувся уздовж берега вгору за течією, долаючи відкриті ділянки поповзом, а місцями чвалаючи по коліно в мілководній річці. Я виявив занедбану хижу з занехаяним садом, позаду якої виднілися сліди штабелів складеного для просушування торфу. Потім я перетнув поле зі скиртами свіжого сіна і опинився на узліссі ялинового гаю, який наскрізь продувався вітрами. Звідти я помітив дим, що виходив з труб будинку, розташованого за кілька сотень ярдів лівіше від мене. Я відірвався від річки, перетнув ще один земляний насип — щось на зразок дамби, і не встиг звести дух, як опинився на купинястій галявині. Кинувши швидкий погляд назад, я переконався, що переслідувачі втратили мене з поля зору — до цього часу вони не встигли подолати навіть перший підйом.

На галявині, викошеній звичайною косою замість газонокосарки, виднілося кілька куртин низькорослих рододендронів. Підійшовши ближче до дому, я спугнув зграю тетеревів: цих птахів нечасто побачиш у садибному саду навіть у глушині. Будинок виявився фермерською будівлею, цілком звичайною для цих місць, якщо не брати до уваги додаткового крила, дещо більш примхливого щодо архітектури, ніж решта будівлі. Ця прибудова була ретельно вибілена, до неї прилягала засклена галерея, а за одним із вікон галереї я помітив обличчя літнього джентльмена, що мирно спостерігав за мною.

Я пройшов по під’їзній доріжці, посипаній жорствою, піднявся сходами і ввійшов у відчинені двері галереї. Усередині було затишно — суцільне скло з одного боку, безліч полиць із книгами з іншого. Наскільки я бачив, у сусідній кімнаті також усюди були книги. Біля стін стояли засклені ящики на зразок тих, які можна бачити в музеях, набиті позеленілими монетами і химерними кам’яними і бронзовими знаряддями.

Посеред галереї стояв великий письмовий стіл, а за ним, обклавшись газетами і розкритими книгами, сидів доброзичливий старий джентльмен. Обличчя в нього було кругле і рум’яне, як у містера Піквіка, на кінчику носа сиділи окуляри, а лисина була гладкою і блискучою, немов бік скляної пляшки. Коли я увійшов, джентльмен навіть не поворухнувся — лише запитально підняв брови і почав незворушно чекати, коли я заговорю.

Розповісти незнайомцю, хто я такий і що мене сюди привело, а також заручитися його довірою за якісь п’ять хвилин, що залишалися у мене в запасі, було б нелегко. Тому я навіть не став намагатися. Було щось дуже незвичне в погляді чоловіка, який сидів переді мною, — щось до того проникливе й умудрене, що я не зумів вичавити із себе ні слова. Я просто мовчки дивився на нього, зводячи дух.

— Ви, здається, дуже поспішали, мій друже, — повільно вимовив він.

Я кивнув у бік вікна. Звідти відкривався вид на все пустище. У просвіти між стовбурами дерев можна було розгледіти, як за півмилі від будинку продираються крізь верес якісь фігури.

— А, розумію, — кивнув він, узяв зі столу польовий бінокль і так само неквапливо розглянув моїх переслідувачів. — Утікач від правосуддя, чи не так? Що ж, ми з вами розберемо це питання на дозвіллі. Однак я рішуче заперечую проти того, щоб моє усамітнення порушували всякі там неотесані сільські полісмени. Пройдіть у мій кабінет — і побачите прямо перед собою двоє дверей. Увійдіть у ті, що зліва, і зачиніть їх за собою. Там ви опинитеся в цілковитій безпеці.

І цей дивний чоловік знову взявся за перо.

Я зробив, як мені було велено, й опинився у крихітній темній комірці, освітленій єдиним мініатюрним віконцем, розташованим дуже високо. Тут пахло якимись хімікатами. Двері позаду мене зачинилися з характерним клацанням замка — немов дверцята сейфа. Я знову опинився в несподіваному укритті.

І все-таки я був не в своїй тарілці. У літньому джентльмені було щось таке, що спантеличило мене і навіть злякало. Він здався мені аж надто готовим до моєї появи — ніби заздалегідь чекав на неї. А очі його світилися гострим розумом і проникливістю.