Джон Бакен - Тридцять дев’ять сходин

Світлоокий покосився на газету, що лежала поряд із пакетом Тернбулла.

— Я бачу, ти вчасно отримуєш газети, — сказав він.

Я недбало глянув у той бік.

— Ага, вчасно. Якщо врахувати, що вона за суботу, так усього деньків через шість.

Він узяв газету, подивився на заголовки і повернув на місце. Ще один, уважно вивчивши мої черевики, привернув увагу інших, проронивши якесь слово німецькою.

— А в тебе непоганий смак до взуття, — сказав він. — Ці черевики явно пошиті не сільським шевцем.

— Еге ж, — з гордістю оголосив я. — У Лондоні їх зробили. Мені їх подарував один джентльмен — приїжджав сюди минулого року полювати. Як його… — Я задумливо почухав потилицю.

Гладкий знову заговорив німецькою.

— Їдьмо далі. З цим усе чисто, — сказав він.

Вони поставили мені ще одне, останнє питання.

— Ти нікого не бачив тут рано-вранці? Ця людина могла їхати на велосипеді або просто йти пішки.

Я мало не втрапив у пастку, повідавши їм про велосипедиста, який квапливо проїхав мимо на світанку. Але в мене вистачило розуму розгледіти небезпеку. Я зробив вигляд, ніби глибоко замислився.

— Встав я не рано, — нарешті повідомив я. — Тут така справа: у моєї доньки вчора було весілля, так ми, значить, гуляли допізна. А відчинив я двері близько семи, і на дорозі точно нікого не було. А з тих пір, як я прийшов сюди, тут були тільки пекар і отара з Речілла. Ну, і ще ви, джентльмени.

Один із них пригостив мене сигарою, яку я, обережно понюхавши, сунув у клунок Тернбулла. Усі троє сіли в автомобіль і через хвилину зникли з очей.

Серце в мене у грудях підстрибнуло від полегшення, але я продовжував наполегливо возити свої камені. І слава богу, бо хвилин через десять автомобіль повернувся, і один із пасажирів помахав мені рукою. Ці добродії нічого не залишали на волю випадку.

Я доїв хліб із сиром, запозичений у Тернбулла, і вирішив, що купа щебеню вже досягла підхожої величини. Над наступним кроком довелося помізкувати. Я не міг занадто довго розігрувати свою виставу. Милосердне провидіння поки що утримувало містера Тернбулла в ліжку, але якщо він раптом з’явиться тут, це не призведе ні до чого хорошого. Щільний кордон навколо долини напевно нікуди не подівся, і куди б я не попрямував, я обов’язково натраплю на вартових, готових учинити мені допит з пристрастю. Але я зобов’язаний знайти вихід!

На своєму посту я залишався до п’ятої пополудні. До цього часу я вирішив з настанням темряви спуститися до хижі Тернбулла і, скориставшись сутінками, ризикнути перевалити через пагорби. Але тут на дорозі з’явився ще один відкритий автомобіль, який загальмував за кілька ярдів від мене: піднявся свіжий вітер, а водій якраз намагався прикурити цигарку. Задні сидіння машини були завалені найрізноманітнішим багажем, пасажирів, крім водія, не було, і, за дивним збігом обставин, я знав цього чоловіка.

Звали його Мармадьюк Джоплі, і він був найнатуральнішим стидовищем роду людського. Цей Мармі являв собою щось на кшталт біржового маклера, який укладає свої угоди на чужих бідах. При цьому він плазував перед старшими синами аристократів, багатими юними перами і дурними старими бабами. Наскільки я міг судити, він регулярно з’являвся на балах, на матчах з гри в поло і на прийомах у багатих заміських будинках. Спритний торговець плітками і скандалами, він ладен був проповзти на череві милю за будь-ким, хто мав гучний титул або мільйон. Я побував на діловому представленні його фірми, коли приїхав до Лондона, і Джоплі люб’язно запросив мене на вечерю до свого клубу. Там він відчайдушно хвалився, без угаву тараторячи про знайомих герцогинь, поки мене не знудило від його мерзенного снобізму. Пізніше я запитав когось із присутніх, чому ніхто не спустить Джоплі зі сходів, на що отримав відповідь у тому дусі, що англійці не ображають слабку стать.

Так чи інакше, він був переді мною — чудово одягнений, у розкішному новому автомобілі, явно поспішаючи на зустріч з такими ж, як він, нахабними негідниками. Мене охопив раптовий порив відчайдушного завзяття. Тієї ж секунди я стрибнув на заднє сидіння і міцно схопив водія за плече.

— Привіт, Джоплі! — проспівав я. — Яка зустріч, мій хлопчику!

Страшенно злякавшись, він утупився в мене. Щелепа у нього відвисла.

— Хто ви такий? — пробелькотів він.

— Мене звуть Річард Ганней, — відрекомендувався я. — 3 Родезії. Ти мене напевно пам’ятаєш.

— Боже правий, убивця! — задихнувся він.

— Він самий. І зараз станеться ще одне вбивство, мій дорогоцінний, якщо ти не зробиш те, що я тобі накажу. Давай сюди куртку! А заодно — окуляри і шолом.