Джон Бакен - Тридцять дев’ять сходин

Прокинувшись від холоду приблизно через годину після світанку, я відчув, що все моє тіло задерев’яніло. Утома була настільки сильною, а сон настільки глибоким, що я навіть не відразу згадав, де перебуваю. Спочатку я побачив блідо-блакитне небо крізь сітку стебел вересу, потім великий виступ пагорба, потім власні черевики, акуратно заховані під кущем чорниці. Я підвівся, спираючись на руки, і глянув униз, у долину. І те, що я там виявив, змусило мене скочити, натягнути черевики і почати гарячково їх зашнуровувати. За якусь чверть милі від мого укриття кілька людей прокладали собі дорогу через верес, розсипавшись ланцюгом поперек схилу пагорба. Мармі явно не став зволікати.

Я сповз із виступу, на якому сидів, під прикриття валуна, а звідти дістався до неглибокої балки, що тяглася вниз по схилу. Западина привела мене у вузьку ополонку, утворену річечкою, — нею я й видерся в темряві на вершину горбистої гряди. Виглянувши звідти, я переконався, що як і раніше залишаюся непоміченим: мої переслідувачі терпляче прочісували схил, повільно просуваючись угору.

Тримаючись за гребенем хребта, я пробіг близько півмилі, поки не переконався, що стою у верхній частині долини. Тоді я навмисно показався своїм переслідувачам, і мене відразу ж помітив один із них, повідомивши про це інших. Я почув крики знизу і побачив, що лава переслідувачів змінила напрямок руху. Я зробив вигляд, що відступаю за гребінь хребта, але замість цього повернувся назад тим же шляхом, яким прийшов, і через двадцять хвилин знову опинився по той бік гребеня, що підноситься над місцем мого нічлігу. Звідти я із задоволенням простежив за тим, як погоня кинулася до вершини пагорба у верхній частині долини — тобто за умисно помилковим слідом.

Перед і мною відкрилися відразу кілька маршрутів. Я вибрав кряж, який під кутом відгалужувався від мого, і прискорив ходу. Незабаром між мною і моїми ворогами пролягла глибока низина. Ці вправи зігріли мене, і я поснідав прямо на ходу запиленими залишками імбирного печива.

Я майже нічого не знав про ці місця і не дуже-то уявляв, що робити далі. Просто поклався на міць своїх ніг. У той же час я чітко розумів, що переслідувачі, на відміну від мене, добре знайомі з навколишньою місцевістю, і це помітно знижувало мої шанси в майбутній гонитві. Переді мною розстилалося ціле море пагорбів: на півдні вони різко набирали висоту, а на півночі переходили в пологі гірські хребти, розділені просторими, але не надто глибокими долинами. Той хребет, який я вибрав, через кілька миль плавно опускався і переходив у пустище, схоже на плоску вибоїну серед навколишніх височин. Цей маршрут здався мені нічим не гіршим за інші.

Маневр на вершині надав мені непогану фору — не менше двадцяти хвилин. І коли я знову помітив голови найзавзятіших із моїх переслідувачів, нас розділяла вже ціла гірська долина. Поліція, судячи з усього, звернулася по допомогу до місцевих жителів: люди, яких я бачив, найбільше скидалися на пастухів або єгерів. Помітивши мене вдалині, вони заволали на всю горлянку, і я помахав їм рукою. Двоє бігом кинулися в долину і почали підійматися по схилу мого кряжа, інші трималися попереднього напрямку.

Часом мені починало здаватися, що я беру участь у дитячій грі в сищики-розбійники. Але дуже скоро все це перестало бути схожим на гру. За мною гналися дужі чоловіки, мешканці тутешніх пустищ, які вони знали як власну долоню. Озирнувшись, я переконався, що мене переслідують лише троє з них, і зрозумів, що решта пішла в обхід, аби відрізати мені шлях уперед. Усе це цілком могло коштувати мені життя, і я вирішив вибиратися з плутанини долин на те плоске пустище, яке бачив зверху. Мені потрібно було остаточно відірватися від переслідувачів, і допомогти в цьому міг тільки єдино вірний маршрут. Якби поряд було хоч якесь укриття, я міг би ризикнути і потайки спуститися в долину, але на голих схилах ніде було сховатися навіть мусі. Залишалося сподіватися лише на довжину власних ніг та інтуїцію, але краще б мій шлях виявився легшим — я зовсім не був природженим альпіністом. Як би зараз став мені в нагоді добрий південноафриканський поні!

Я зробив солідний ривок і спустився зі свого хребта на пустку до того, як на горизонті позаду з’явилися чиїсь постаті. Я перетнув річку і вийшов на шосе, що з’єднувало дві сусідні долини. Переді мною розкинулися великі зарості вересу на схилі пагорба, вершину якого вінчала химерна, схожа на пташиний чубчик корона з кількох дерев. Біля земляного насипу на узбіччі дороги я побачив просвіт — звідти починалася заросла травою ґрунтова дорога, яка вела вгору через пустку.