Джон Бакен - Тридцять дев’ять сходин

— Перший поворот праворуч біля високої ялини, — проінструктував мене сер Гаррі.— До світанку ви будете в горах, далеко звідси. Серед пастухів ви можете переховуватися весь тиждень — так само надійно, як ніби перебували на Новій Гвінеї.

Я старанно крутив педалі, котячи стрімкими, усипаними жорствою гірськими стежками, поки небеса не засяяли ранковим світлом. Коли туман розсіявся у променях сонця на сході, переді мною відкрилася велика зелена міжгірна западина з вузькими долинами по обидва боки і блакитним обрієм удалині. Тут, у всякому разі, я міг здалека розгледіти своїх ворогів.

Я сів на перевалі й оцінив свою позицію.

Дорога у мене за спиною піднімалася вгору по схилу довгої розколини в пагорбах, утвореної долиною якоїсь знаменитої річки. Попереду лежав плаский простір завширшки близько милі, помережаний болотними купинами і вибоїнами. Далі дорога різко спускалася вниз іншою долиною і виходила на рівнину, нині затягнуту синюватим серпанком. Ліворуч і праворуч височіли пологі зелені пагорби, гладкі, як коржі, але на півдні — тобто ліворуч від мене — виднілися високі, порослі вересом гори. Це була частина великої гряди, яку я відзначив для себе на карті і заздалегідь обрав за притулок. З висоти цього великого нагір’я я міг бачити будь-який рух на багато миль навколо. У лугах, що лежали нижче дороги, за півмилі від мене, курився димок із комину хижі — єдина ознака людської присутності. Тишу порушували тільки крики сивок і дзюрчання крихітних струмків.

Було близько сьомої ранку, і я, як і очікував, незабаром знову почув у вишині зловісний гуркіт. Я відразу ж зрозумів, що мій спостережний пункт може виявитися пасткою. На голих зелених схилах пагорбів ніде було сховатися навіть синиці.

Я сидів, нерухомий і безпорадний, а звук ставав усе голоснішим. Потім я побачив, що зі сходу наближається аероплан. Спочатку він летів досить високо, але незабаром знизився на кілька сотень футів, заклав віраж і заходився облітати узвишшя дедалі вужчими колами, як яструб перед кидком на здобич. Тепер він опустився зовсім низько, і невдовзі мене помітили. Я бачив, як один із двох людей, що були на борту, вдивляється в мене крізь захисні окуляри.

Раптово аероплан стрімко набрав висоту і через лічені секунди знову взяв курс на схід, а потім перетворився на ледь помітну цятку на синьому ранковому небі.

Думки вихором проносилися у мене в голові. Вороги виявили мене і тепер, швидше за все, оточать кордоном усю цю місцевість. Я не знав, скільки людей у їхньому розпорядженні, але не мав сумніву, що їх вистачить для такої операції. Льотчик і спостерігач напевно бачили мій велосипед і дійшли висновку, що я спробую втекти по дорозі. Тому мій єдиний шанс — повернути на пустище, байдуже, направо чи наліво.

Я відігнав велосипед на сотню ярдів убік і зарив його в мокрий мох, де він буквально потонув у заростях рдесника і водяних жовтців. Після цього я піднявся на вершину, з якої відкривався вид відразу на дві долини. Ніщо не ворушилося на довгій білій стрічці шосе, що їх перетинала.

Однак на цьому великому просторі ніде було сховатися навіть щуру. У міру того, як сонце піднімалося по небу, рівнину заливало м’яке чисте світло — і врешті-решт вона стала схожа на жаркий і запашний південноафриканський вельд. За інших часів мені би сподобалося це місце, але тепер воно буквально душило мене. Безкраї пустища здавалися тюремними стінами, а чисте повітря пагорбів — смердючим диханням темниці.

Я підкинув монетку — орел направо, решка наліво. Випав орел, і я повернув на північ. Незабаром я порівнявся з виступом на гребені, який утворював одну зі стін ущелини. Звідти відкривався вид на шосе щонайменше миль на десять. Далеко внизу по дорозі щось рухалося, і придивившись, я зрозумів, що це легковий автомобіль. За гребенем пагорба лежало хвилясте зелене пустище, що переходило в лісисті лощини.

Життя у вельді зробило мій зір гострим, як у шуліки, і я навчився бачити навіть ті речі, для яких більшості людей знадобився би бінокль. Нижче по схилу, на відстані однієї-двох миль, у мій бік рухалися кілька людей, розсипавшись ланцюгом, як нагоничі на облавному полюванні…

Я поспішив сховатися, присівши за гребенем пагорба. Цей шлях був для мене закритий; я мусив спробувати перевалити через високі пагорби на півдні, по той бік шосе. Автомобіль, який я помітив раніше, поступово наближався, але поки ще був далеко, від мене його відокремлювали кілька крутих схилів. Я повернувся і помчав щодуху, пригинаючись на пагорбах і раз у раз поглядаючи через гребінь пагорба, що тягнувся поряд зі мною. Була це гра уяви, чи я дійсно бачив, що якісь фігури переміщалися в долині за річкою?