Джон Бакен - Тридцять дев’ять сходин

Незабаром ми підкотили до парадних дверей якоїсь громадської будівлі, де нас гучно привітали кілька джентльменів із розетками на лацканах смокінгів. У залі набралося з півтисячі глядачів, переважно жінок; там і сям поблискували лисини, розбавлені півтора десятками молодих шевелюр. Голова — велемовний міністр із підозріло червоним носом — поскаржився на відсутність містера Крамплтона, повідомив про його інфлюенцу і нарік мене «визнаним лідером австралійської політичної думки». Біля дверей стирчали двоє поліцейських, і я понадіявся, що вони взяли до відома цей титул. Після цього сер Гаррі почав свою промову.

Мені ще не доводилося чути нічого подібного. Він зовсім не вмів говорити на публіці. Перед ним лежала ціла купа шпаргалок, за якими він зачитував текст, але варто було йому відірватися від них, як його мова перетворювалася на тяжке заїкання. Час від часу він згадував якусь завчену фразу, випрямлявся і виголошував її з драматичним пафосом, наче Генрі Ірвінг, [32] Генрі Ірвінг (1838–1905) — видатний англійський актор-трагік. але наступної миті знову складався навпіл над своїми папірцями і ледь чутно мимрив. Мало того — це була страшенно дурна промова. Почав він із того, що байки про якусь «німецьку загрозу» — вигадки торі, які надумали за допомогою цього обману позбавити бідняків їхніх прав і зупинити грандіозний потік соціальних реформ. Але люди «організованої праці» зрозуміли це і висміяли жалюгідні фантазії консерваторів. Потім він рішуче виступив за те, щоб скоротити наш військово-морський флот — так би мовити, на знак наявності доброї волі, після чого направити Німеччині ультиматум із вимогою зробити те ж саме, а то ми всиплемо їм так, що затямлять до нових віників. За його словами, якби не торі, Німеччина і Велика Британія давно співпрацювали б на шляхах зміцнення миру в усьому світі і прогресивних реформ.

Я мимоволі подумав про маленький чорний записник, що лежав у мене в кишені. Якось забагато друзів містера Скаддера дбали про мир і реформи.

І все ж, як не дивно, мені сподобалася промова сера Гаррі. Його наївна душа раз у раз прозирала крізь усю ту гидоту, якою він був набитий. Крім того, після його промови я відчув величезне полегшення. Я не надто сильний в ораторському мистецтві, але точно перевершував сера Гаррі відсотків десь так на тисячу.

Коли настала моя черга, усе пройшло якнайкраще. Я просто розповів публіці все, що пам’ятав про Австралію, попутно благаючи небеса, щоб у залі не виявилося жодного австралійця. Я говорив про австралійську робітничу партію, еміграцію та загальну військову повинність. При цьому я жодного разу не згадав про фритредерство, зате повідомив, що в Австралії немає ніяких консерваторів — лише лейбористи і ліберали. Рядами прокотився сміх, і публіка помітно пожвавилася, коли я почав говорити про те, якою прекрасною й величною може стати Британська імперія, якщо ми докладемо до цього всіх своїх зусиль.

Загалом, уважаю, моя промова виявилася цілком успішною. Втім, міністру я не сподобався, і, піднімаючи тост на заключному банкеті, він назвав белькіт сера Гаррі «промовою державного мужа», а мій виступ — «вправою в красномовстві еміграційного агента».

Коли ми знову сіли в автомобіль, мій хазяїн був невимовно щасливий від того, що виконав, нарешті, свій обов’язок.

— Чудова промова, Твісдоне! — сказав він. — А тепер ми поїдемо до мене. Я живу сам, і якщо ви погодитеся погостювати у мене день-два, я покажу вам гарні місця для риболовлі.

Ми з’їли щедру вечерю — я встиг страшенно зголодніти, — після чого розташувалися зі склянками грогу у великій затишній кімнаті для куріння поряд із каміном, де потріскували соснові поліна. Я вирішив, що зараз саме час викласти карти на стіл. Щось підказувало мені, що моєму співрозмовникові можна довіритися.

— Вислухайте мене, сер Гаррі,— почав я. — Я мушу повідомити вам дещо дуже важливе. Ви славна людина, і я хочу бути з вами відвертим. Звідки, чорт забирай, ви набралися цих огидних дурниць, які несли сьогодні ввечері з трибуни?

Його обличчя витягнулося.

— Що, усе було так погано? — пригнічено запитав він. — Так, звучало не надто переконливо. Більшу частину я запозичив зі статей у «Прогресів Мегезін» і памфлетів, які надсилає мені один приятель. Але ви ж не думаєте, що Німеччина колись спробує на нас напасти?

— Поставте це питання через півтора місяця — і відповідь на нього не знадобиться, — твердо сказав я. — Якщо ви приділите мені півгодини, я вам дещо розповім.