Джон Бакен - Тридцять дев’ять сходин

Крім того, я дізнався, що ця війна має стати для Британії цілковитою несподіванкою. Смерть Каролідеса призведе до хаосу на Балканах, у який відразу ж утрутиться Відень зі своїм ультиматумом. Росії це не сподобається; відбудеться обмін дипломатичними шпильками. Берлін спробує грати роль миротворця і лити масло на розбурхані хвилі, але раптом і сам знайде підхожий привід для сварки, скористається ним і вже через п’ять годин нападе на Британію. Такий був задум, і йому не можна було відмовити у витонченості. Медоточиві промови і зрадницький удар у темряві. Поки ми будемо базікати про добру волю і мирні наміри кайзера, наші узбережжя будуть таємно оточені мінними загородженнями, а підводні човни стануть на бойове чергування біля гаваней, вистежуючи наші лінкори.

Але все це залежало від найважливішої обставини — від події, наміченої на п’ятнадцяте червня. Я ніколи б до цього не додумався, якби одного разу у своїх мандрах не познайомився з одним французьким штаб-офіцером, який повертався із Західної Африки і розповів мені чимало цікавого. За його словами, попри всю ту нісенітницю, що проголошується з трибуни парламенту, альянс між Францією і Британією дійсно існує, і час від часу обидва генеральних штаби зустрічаються і планують спільні дії на випадок війни. Так от, у червні до Лондона мала приїхати велика птиця з Парижа, і метою її візиту було не що інше, як диспозиція британського флоту в разі мобілізації. Принаймні, так я зрозумів з його розповіді; у будь-якому разі, мова йшла про документ надзвичайної важливості і секретності.

Але п’ятнадцятого червня до Лондона збиралися прибути й інші гості — поки я міг тільки здогадуватися, хто вони такі. Скаддер обмежився тим, що назвав їх збірним ім’ям «Чорний Камінь». Вони представляли аж ніяк не союзників, а наших смертельних ворогів, і інформація, призначена для Франції, мала дістатися їм. А інформація ця, як ви розумієте, одним-двома тижнями пізніше мала обернутися корабельними гарматами і стрімкими торпедами, з бездоганною точністю націленими на англійські кораблі під покровом літньої ночі.

Ось який вигляд мала історія, яку мені вдалося розшифрувати в задній кімнаті сільського заїжджого двору, біля вікна з видом на капустяні грядки. І саме вона не давала мені спокою, поки я мчав у потужному туристичному автомобілі, перетинаючи одну гірську долину за одною.

Моїм першим бажанням було написати прем’єр-міністру, але, трохи поміркувавши, я зрозумів, що це не принесе ніякої користі. Хто повірить у такі вигадки? Я мусив надати якийсь знак, переконливий доказ — але про те, що це може бути, не мав жодного уявлення. До того ж я був змушений безупинно рухатися і змінювати укриття, щоб бути готовим діяти у призначений термін, а це було не так просто, враховуючи, що за мною полювала вся поліція Британських островів, а гончаки «Чорного Каменя» швидко й безшумно мчали по моєму сліду.

У своїй подорожі я не мав певної мети, але тримав курс за сонцем на схід, оскільки якби поїхав на північ, то опинився би в краю вугільних шахт і промислових міст. Незабаром пустища скінчилися, і я перетнув широку долину, укриту річковими наносами. Я проїхав кілька миль уздовж кам’яної стіни, що захищала старовинний парк, і нарешті у просвіті між стовбурами побачив великий замок. Повз проносилися села з будинками під солом’яними дахами, тихі струмки в низинах, сади з глодом і жовтим рокитником у пишному весняному цвіті. Усюди було так мирно і спокійно, що я насилу міг повірити в те, що хтось женеться за мною по п’ятах, аби відняти у мене життя, — не кажучи про те, що за якийсь місяць, якщо мені не посміхнеться фантастична удача, тисячі синів Англії назавжди залишаться лежати в англійських полях.

Близько полудня я в’їхав у село, що складалося з безладно розсипаних по обидва боки дороги будиночків, маючи намір ненадовго затриматися і перекусити. Дорогою мені трапилася на очі будівля пошти: на її східцях стояли начальниця телеграфної контори і місцевий полісмен, занурені у вивчення якоїсь телеграми. Побачивши мене, обидва стрепенулися; поліцейський рушив мені назустріч, підняв руку і закричав, наказуючи зупинитися.

Я ледь не склеїв дурня, підкорившись його наказу. Тільки в останній момент я зрозумів, що телеграма могла стосуватися моєї персони, а це означало, що мої друзі на заїжджому дворі прийшли до взаєморозуміння і об’єдналися в гарячому бажанні мене побачити. Їм нічого не варто було розіслати опис моєї зовнішності та викраденого мною автомобіля по тридцяти навколишніх селах, через які я міг проїхати. Тому я відпустив педаль гальма — і вчасно. Поліцейський учепився в дверцята машини, але відразу ж відлетів на узбіччя, отримавши хук моєю лівою.