Джон Бакен - Тридцять дев’ять сходин

А потім могутня хвиля жару, як мені здалося, злетіла вгору від підлоги і на мить зависла в повітрі. Стіна навпроти мене спалахнула золотаво-жовтим вогнем і розверзлася з пекельним гуркотом, розплющивши мій мозок у коржик. Щось упало прямо на мене, зачепивши ліве плече.

І тут я, схоже, ненадовго втратив свідомість.

Мій ступор навряд чи тривав довше кількох секунд. Я задихався від густих клубів жовтого диму, що наповнював комору. На превелику силу я вибрався з-під уламків і утвердився на ногах. Позаду війнуло свіжим повітрям. Я озирнувся — косяк вікна відвалився; крізь цю діру з рваними краями в полуденне літнє небо валив їдкий дим. Переступивши через розбиту віконну раму, я виявив, що стою посеред двору, оповитого густим туманом. Я відчував жахливу слабкість і нудоту, але все ж міг сяк-так пересуватися. Кашляючи і хитаючись, я майже наосліп пошкандибав геть від цього будинку.

По дальній стороні двору протікав у дерев’яному жолобі невеличкий струмок, підведений до водяного млина. Спіткнувшись, я впав прямо в нього. Прохолодна вода повернула мене до життя, і я знову віднайшов здатність міркувати — рівно настільки, щоб продумати маршрут утечі. Я поповз по оброслому слизькими зеленими водоростями жолобу, впираючись ліктями і колінами, поки не дістався млинового колеса, після чого, звиваючись, як вугор, протиснувся через отвір між його спицями, забрався в приміщення старого млина і звалився на підлогу, усипану половою. По дорозі в мої штани нижче спини вп’явся кривий цвях, і я залишив на ньому солідний шматок тканини.

Млин здавався давно покинутим. Східці драбини, що вела нагору, згнили, підлога на горищі була вся в дірках, прогризених щурами. Мене скручувало від нудоти, голова безупинно крутилася, а ліва рука і плече, здавалося, були розбиті паралічем. Я виглянув у щілину між дошками і побачив, що отруйно-жовтий туман усе ще висить над двором, а з верхнього вікна будинку валить чорний дим. Схоже, мені, з божою поміччю, удалося-таки влаштувати пожежу: я зрозумів це за відчайдушними криками, що долинали звідти.

Як би там не було, але я не мав втрачати ані хвилини, оскільки млин був нікудишнім притулком. Той, хто забажає мене знайти, перш за все попрямує сюди. І ці пошуки — та ще й які! — почнуться відразу ж, як тільки вони не виявлять у коморі моє тлінне тіло… У вікно в іншій стіні я помітив на протилежному боці млинового двору старий кам’яний голубник. Якби я зміг туди потрапити, не залишаючи слідів, я міг би там зачаїтися. Коли мої вороги збагнуть, що я здатний рухатися, то напевно дійдуть висновку, що я вирішив сховатися десь на відкритій місцевості, і, швидше за все, шукатимуть мене там, де росте найбільш густий верес.

Я сповз униз по зламаних сходах, розрівнюючи полову, щоб приховати свої сліди. Те ж саме я проробив і внизу, і на порозі дверей, які теліпалися на зламаних петлях. Обережно визирнувши назовні, я побачив, що від голубника мене відокремлює відкритий мощений майданчик, на якому не залишиться ніяких слідів. На щастя, ця ділянка була прихована від поглядів із будинку млиновими будівлями. Пригинаючись, я поквапом перетнув відкритий простір, обігнув голубник з тилу і глянув угору, примірюючись.

Скажу по честі: це була чи не найважча робота в моєму житті. У мене нестерпно боліли плече і рука, а нудота і запаморочення були такі сильні, що я щосекунди ризикував зірватися вниз. І все ж мені якимось чином удалося втриматися на вертикальній стіні. Чіпляючись за виступи каменів, щілини у кладці і жорсткі батоги плюща, я врешті-решт дістався даху цієї споруди. Дах обгороджував невисокий парапет — за ним було достатньо місця, аби залягти і стати невидимим знизу. І тільки опинившись там, я дозволив собі справжню старомодну непритомність…

Я прокинувся з головою, що нестерпно гула: сонце било мені прямо в обличчя. Деякий час я продовжував лежати нерухомо, оскільки отруйно-жовтий дим, яким я надихався, притупив мій мозок і зробив млявими м’язи. Кожна клітинка мого тіла болісно нила. З боку двору долинали звуки гортанної німецької мови, потім почувся гуркіт заведеного автомобільного мотора.

У парапеті був невеликий проміжок від каменю, що випав; я поповзом підібрався до нього і глянув униз. У полі мого зору опинилася частина двору. Я побачив, як із будинку вийшли двоє: спочатку підручний старого з перев’язаною головою, потім другий — молодший і в бриджах. Обидва попрямували до млина. Через деякий час один із них помітив жмут тканини від моїх штанів на цвяху і покликав іншого. Потім вони попрямували в будинок і привели з собою ще двох — поглянути на знахідку. У них я впізнав моїх старих знайомих — гладуна й шепелявого. І той і інший тримали в руках пістолети.