Джон Бакен - Тридцять дев’ять сходин

Через сто ярдів я виявив ще одне дротяне загородження, хитромудро натягнуте уздовж берега невеликого струмка. Далі починалося пустище, і через п’ять хвилин я вже перебував у заростях папороті і вересу. Схил узвишшя, на якому стояв будинок, я обігнув, спустившись на дно долини, де протікав млиновий струмок.

Десять хвилин по тому його струмені вмили моє обличчя, а кілька пінт благословенної води наповнили мій порожній шлунок. Але затримуватися я не став і продовжував іти без зупинки, поки відстань між мною і проклятим лігвом не склала добрих півдесятка миль.

Тільки тоді я сів на вершині пагорба і оцінив своє становище. Я зовсім не відчував себе щасливим: природну радість від удалої втечі затьмарювало сильне фізичне нездужання. Я відчував себе отруєним випарами лентоніту, яких я надихався, а кілька годин, проведених на розпеченому від сонця даху голубника, зовсім не сприяли моєму одужанню. Голова розколювалася, нудота не проходила ні на мить. Та й з плечем щось було не гаразд: спочатку я думав, що все обмежиться синцем, але потім суглоб почав опухати, і ліва рука остаточно втратила рухливість.

Мій план полягав у тому, щоб відшукати хатину містера Тернбулла і повернути мій одяг і, що було набагато важливіше, записник Скаддера. А потім, відповідно до початкового плану, рушити на південь. Я вирішив, що чим раніше я зв’яжуся з представником міністерства закордонних справ — сером Волтером Буллівантом, — тим буде краще. Які ще потрібні докази крім тих, що вже є у мене в руках? Повірить Буллівант моїй розповіді чи ні, не має значення: у будь-якому разі там я опинюся в куди більшій безпеці, ніж у товаристві цієї німецької зграї. Дивна річ: тепер я відчував до британської поліції найтепліші почуття.

Стояла безвітряна зоряна ніч, і йти було легко. Карта сера Гаррі, яку я добре пам’ятав, дозволила мені зорієнтуватися, і все, що від мене вимагалося тепер, — іти на вест-зюйд-вест, щоб дістатися річки, поблизу якої я зустрів робочого-дорожника. Я не знав назв місць, по яких проходив мій маршрут, але мені здавалося, що ця річка — не що інше, як верхня течія Твіда. [40] Ріка, що протікає пограниччям Англії та Шотландії. За моїми підрахунками, до мети залишалося приблизно вісімнадцять миль, а значить, дістатися туди я міг тільки вранці. Отже, мені треба було провести цілий день у якомусь укритті, бо мій зовнішній вигляд був надто відразливим, щоб показатися кому-небудь при денному світлі. Я не мав ні плаща, ні жилета, ні капелюха; від штанів залишилося жалюгідне лахміття, а обличчя й руки почорніли від кіптяви, що в’їлася в шкіру після вибуху. Гадаю, перелік моїх красот цим не вичерпувався: я відчував, що очі в мене налиті кров’ю, як у скаженого бика. Одне слово, я був непідходящим видовищем для добропорядних громадян, які могли трапитися мені назустріч на великій дорозі.

Коли почало світати, я сяк-так умився в гірській річці і попрямував до пастушої хижі, що виднілася неподалік. Мене знову почав мучити голод. Отара паслася десь у пагорбах, і дружина пастуха убивала час на самоті — на п’ять миль в окрузі не було жодної живої душі. Старенька виявилася бадьорою й відважною, і хоча злякалася при моїй появі, відразу схопилася за сокиру, повна рішучості пустити її в хід проти лиходія. Я сказав їй, що впав на схилі і розбився, хоча й не став уточнювати, де саме, і з мого вигляду вона зрозуміла, що я почуваюся гірше нікуди. Тут вона повела себе як добра самаритянка: вирішила не ставити зайвих питань, а налила мені кухоль молока, плеснувши туди трохи віскі, і дозволила посидіти біля кухонного вогнища. Вона хотіла промити і перев’язати моє плече, але воно так боліло, що я не дозволив їй навіть доторкнутися до нього.

Я не знаю, за кого вона мене прийняла — очевидно, за розкаяного грабіжника з великої дороги: коли я хотів заплатити їй за молоко і запропонував соверен, оскільки дрібніших монет у мене не було, вона тільки похитала головою і сказала щось на кшталт: «Віддайте його тому, кому він належить по праву». Я так обурено запротестував, що старенька, здається, усе ж таки повірила, що я не розбійник, бо взяла соверен і дала мені натомість новий теплий плед і старий капелюх свого чоловіка. Вона показала мені, як обгорнути пледом плечі, і коли я вийшов з хижі, я втілював собою образ корінного шотландця, що ніби зійшов з ілюстрації до віршів Роберта Бернса.

Так чи інакше, тепер у мене з’явився хоч якийсь одяг. І дуже доречно, тому що ближче до полудня погода змінилася — замрячив дрібний, але густий дощ. Я знайшов заглиблення під навислою скелею в закруті річки, де сухі стебла торішніх папоротей утворили щось на зразок ложа. Там мені вдалося поспати до настання темряви.