Ростислав Самбук - Фальшивий талісман

Юрко постояв трохи, переводячи дух, і штовхнув незачинену хвіртку. Цегляна доріжка вела до будинку, і Юрко рушив нею несміливо, наче соромився чогось, дивлячись на скляні двері ганку й кнопку дзвінка поруч. Натиснув на кнопку обережно, але дзвоника не почув і натиснув сильніше.

Юрко почекав трохи, ніхто не відгукнувся, і хлопець потягнув на себе двері. Були незамкнуті й розчинилися легко, — лише тоді Юрко постукав.

— Хто? — почулося з покоїв, і Юрко знеможено притулився до одвірка. — Увійдіть!

Але Юрко вже не міг рухатися, стояв, відчуваючи спиною дерево одвірка, стояв якось незручно, опустивши руки й закинувши назад голову, не бачив нічого, лише чув легкі кроки, що наближалися, і знав: то йде до нього Катря.

Кроки затихли, і Юрко подивився туди. Катря стояла посеред кімнати в короткому й запраному халатику, незачесана, стояла насторожено й навіть трохи злякано, дивилася на нього — вона вже побачила Юрка, але до кінця не усвідомила реальності його появи, здивування було в її очах, нарешті подив змінився радістю, але не рушала з місця, певно, боячись, що від найменшого її поруху зникне це видіння і не стане нічого…

А може, й справді все це їй привиділося?

— Ти? — запитала Катря, і мара не зникла, навпаки, обличчя хлопця осяяв усміх.

— Я…

Катря ступила крок, а він простягнув руки, тоді кинулася й припала до нього, чуючи, як сильно гупає його серце.

Стояли, може, хвилину, а може, й більше, нічого не чуючи, крім того гупання, і Юрко пестив розкуйовджене Катрине волосся. Потім через сичу дівчина відірвалася від нього, зазирнула у вічі й засміялася голосно й щасливо.

Дівчина посадила Юрка на стілець посеред кімнати, тоді сіла навпроти й запитала:

— Прийшов?

Мабуть, стороння людина, почувши це запитання, могла б і посміхнутися іронічно, але ж вона б не зрозуміла той підтекст, котрий був ясний Юркові, і він відповів також просто:

— Я ж казав..

Нараз у Катриних очах майнула тривога.

— І як?.. Тобі щось загрожує?

Юнак енергійно похитав головою, розповів усе, що сталося після того, як пішов од Сороки. Катря слухала, нахиливши голову, ніби вмерла з жалю та співчуття, і тільки очі її мінилися, відбиваючи всю гаму почуттів, які переповнювали дівчину.

Дослухавши, запитала:

— А тепер як?

— Піду до армії.

Нараз Катря подивилася на Юрка й помітила брудний комір ного сорочки. Це повернуло її до дійсності.

— Хочеш їсти? — запитала.

Юрко одразу не зрозумів, про що вона питає, забув, що не їв з учорашнього дня, похитав головою, але відповів машинально:

— Хочу.

Заклопотано побігла кудись, і Юрко пішов слідом.

— Тітка з дядьком на роботі, я зараз щось зготую…

Катря дивилася, як Юрко їсть яєчню з картоплею, жадібно, трохи соромлячись, не в змозі щось удіяти з собою, а їй було приємно, що змогла нагодувати коханого — сиділа, дивилася, і очі в неї сміялися.

Потім Юрко напився чаю, статечно, не обпалюючи губів, а Катря заходилася мити посуд, але стояла так, щоб бачити Юрка. Мила посуд, а сама думала зовсім про інше й говорила зовсім-про інше:

— Я вже пішла в школу і одержала трійку…

— За що?

— Не до кінця розв’язала задачку.

— Навчишся.

— Я швидко навчусь, — пообіцяла зовсім упевнено, — бо хочу. Ми будемо з тобою все життя. Ти мрієш про це?

— Уже визволили Львів, і я після армії піду до університету.

— Підеш.

— Ти ж була у Львові, пам’ятаєш парк перед університетом?

— Красивий.

— Ми сидітимемо в парку й дивитимемось на людей, гарно одягнутих і красивих.

— І вони дивитимуться на нас…

— І ми ходитимемо до самого вечора, а коли спалахнуть ліхтарі, піднімемось до Високого Замку.

— Так, — ствердила Катря, — ми йдемо Високим Замком, ідемо довго-довго, через усе життя.

— Життя таке довге й довге, — підтакнув Юрко, — таке світле й безконечне, й так хочеться жити.

Він подивився на Катрю і зрозумів, що життя справді безконечне, хоча може й минути за один день.

21

“Юнкерс” набирав висоту, й мотори натужно ревіли. Підгорний сидів на залізній лавочці, спершись парашутом, приладнаним за спиною, на борт літака. Думав: через півтори години він знову буде вдома, думав саме так: вдома, хоч народився і жив за сотню кілометрів від призначеного місця приземлення, але вважав своїм домом будь-яке село чи хутір там, де свої, рахував ці останні хвилини, поки “юнкерс”, тремтячи всім своїм залізним нутром, наближався до лінії фронту.

Борис Підгорний потрапив до полону в сорок другому під Харковом. Піхотний лейтенант, він командував спочатку взводом, потім ротою, а у важких боях під Ізюмом мусив прийняти навіть батальйон. Правда, від батальйону тоді лишилося не більше роти, але Підгорний піднімав її в контратаки як ’батальйонний командир — в одній з них його контузило, так і лежав на полі бою, поки не підібрали німці.