Ростислав Самбук - Фальшивий талісман

Галина уявила собі пелюшки з парашутного шовку й засміялася весело й невимушено. Толкунов одразу не зрозумів її і навіть образився, але Галина передала згорток Бобрьонкові, обійняла капітана за шию і цмокнула в не зовсім добре виголену щоку.

— Спасибі, мій дорогий, спасибі, капітане, для мене це справді коштовний дарунок.

Суворе капітанове обличчя розпогодилося — чи тому, що його обійняла справді гарна жінка, чи тому, що зрозумів її щирість, але відповів м’яко й привітно, такої приязні Бобрьонок ніколи не помічав у ньому — подумав, як мало все ж він знає Толкунова: здається, пуд солі з’їли, у неймовірних ситуаціях були, життя одне одного тримали в руках, він був певен, що весь Толкунов у нього на долоні, а зась, от усміхнулася йому жінка, сказала гарне слово, і зовсім іншою стала людина, відкрилася якась нова його душевна грань — і нема колишнього капітана, грубого й різкого, аж зачерствілого.

— Носи на здоров’я і будь щаслива, — сказав Толкунов, — і щоб усе в тебе було гарно.

— А я вже й зараз щаслива, — відповіла Галина й нарешті прибрала руки з капітанових пліч. Раптом якось злодійкувато озирнулася на Бобрьонка, притулилася до вуха Толкунова, попросила пошепки:

— Збережи мені Ігоря, добре?

Капітан подивився на неї зовсім серйозно й відповів так, як і належить справжньому чоловікові:

— Звичайно.

Галина розчулилася і ще раз цмокнула його в щоку.

— Я покладаюсь на тебе. — Вона зовсім несподівано й невимушено перейшла на “ти”, але це нікого не подивувало, либонь, ніхто й не помітив цього. — Бо ти справжній мужчина, і мені хотілося б… — У цей час голосно, на весь перон прозвучали два дзвінки, люди на пероні заворушилися в останньому від’їздному пориві: бігли з чайниками й без них, цілувалися й прощалися, військові біля сусіднього вагона на руках внесли по східцях безногого єфрейтора, а Бобрьонок, тримаючи під лівою пахвою згорток, пригорнув до себе жінку й поцілував, задихнувшись, а поїзд уже вдарив буферами й рушив, майор підсадив Галю на східці й подав капітанів дарунок, вона стояла поруч провідниці й махала йому рукою, усміхалася, але очі дивилися сумно.

А вони йшли поруч, щось казали їй, якісь звичайні слова із зовсім незвичайним змістом, поїзд набирав швидкість, вони почали відставати, проте не зупинилися, наче сподівалися на щось, нарешті востаннє побачили Галину, однак витягнуту руку її бачили ще кілька секунд, поки не прогуркотів по рейках останній вагон.

23

Іполитов перевірив мотоцикл І лишився задоволений: потужна машина з бездоганним мотором, легко заводиться, в колясці обладнані тайники для зброї, прикріплені валізи з одягом, документами, різним шпигунським обладнанням.

Мотоцикл надійно кріпився в літаку, ніякі віражі не могли зрушити його з місця. Іполитов попросив відкинути спеціальний трап, сам звільнив мотоцикл від кріплень, одним рухом ноги завів його й виїхав з літака. Дав газ і проїхав по аеродрому. Мотоцикл слухався найменшого поруху, вмить набирав швидкість.

Іполитов поплескав по бензобаку долонею І запитав:

— А номери? Чи відповідають номери військовій частині, зазначеній у документах?

Валбіцин, який був допущений на аеродром, запевнив:

— Усе гаразд.

Іполитов ще раз поплескав долонею по бензобаку — на жаль, більше не було підстав для зволікання. Мовив, удавано посміхнувшись:

— Отже, завтра. Завтра, панове, ви попередили агентів, що завтра вночі мусять приймати нас?

Краусс кивнув ствердно, але запитав у гауптштурмфюрера Кранке:

— Коли група виходить на зв’язок?

— Сьогодні між десятою та дванадцятою.

— Ще раз попередьте: завтра о другій годині ночі повинні запалити вогнища.

Іполитов з жалем відійшов од мотоцикла.

— Сьогодні останній вечір, — сказав скрушно, — останній вечір у вашій компанії, панове. Мені шкода…

— Мусимо відсвяткувати його! — запропонував Краусс.

— Так, — погодився Іполитов, — але завтра в мене вже не буде ні настрою, ні бажання перевіряти вміст валіз.

— Я перевірив усе особисто, — запевнив Кранке.

— Покладаюсь на вас, гауптштурмфюрер, — нахилив голову Іполитов, — але хотів би знати, в якій валізі що лежить і як мені зручніше дістати потрібне.

“Нахаба, — подумав Кранке, — ще два місяці тому я б тобі показав перевірку!” Проте посміхнувся й відказав:

— Дуже прошу, гер Іполитов. Прошу пройти до приміщення.

До барака принесли витягнуті з мотоцикла дві невеличкі валізи. Іполитов почав перевіряти їх. Спочатку схилився над валізою із зброєю: справді, все складено акуратно, з німецькою педантичністю. “Панцеркнакке” й комплект снарядів-ракет до нього, портфель з міною — Іполитов підозріло скосував на нього, чорт, він завжди трохи упереджено ставився до вибухівки, звичайно, знав, що без детонатора вибух неможливий, та все ж сусідство з міною… Іполитову здалося, що Краусс помітив його нерішучість — цього тільки йому бракувало: він переклав портфель зручніше. Але ж Краусс, виявляється, і не дивиться на нього, клята підозрілість, коли він здихається її?