Ростислав Самбук - Фальшивий талісман

Спочатку табір під Києвом, потім Заксенхаузен, чого тільки не набачився Борис за два роки поневірянь! На весні сорок четвертого дійшов, як кажуть, до ручки. В цей час і приїхав гауптштурмфюрер Кранке. Військовополонених вишикували на табірному майдані, і гауптштурмфюрер запропонував тим, хто бажає потрапити до спеціального навчального закладу, зробити крок уперед.

Трохи повагавшись, Борис ступив уперед. Власне, втрачати йому не було чого: відчував, що полишають останні сили, і нехай будь що буде: краще він, коли перекинуть через лінію фронту, здасться своїм і здасть інших диверсантів, все ж таки буде якась користь, зрештою, якщо йому навіть і не повірять, то прийме смерть, як належать.

А в школі зустрів Маркова. Інструктор довго придивлявся до нього. Підгорний не міг приховати своєї відрази до фашистського попихача, вона в чомусь виявлялася, проте Марков 4’’ю-. зумів його, і в них відбулася відверта розмова, котра згодом і привела до того, що лейтенант Борис Підгорний піднявся на борт “юнкерса” з важливим завданням.

Підгорний спробував подивитися на себе збоку. Два роки минуло, й наче нічого не сталося. Сидить на залізній лавочці людина з лейтенантськими погонами, правда, колись носив два кубики в петлицях, звик до них, а погони обтяжували плечі. Але документи в нього майже справжні, принаймні інструктор Валбіцин казав, що витримають будь-яку експертизу, і озброєний він офіцерським пістолетом ТТ, на ногах не нові, однак зручні, розходжені ялові чоботи, і навіть медаль “За відвагу” на грудях.

Усе передбачили німці: старший групи в них — колишній каратель з Білорусії Сліпцевич, сам хвалився, що розстрілював і партизанів, і мирних жителів, брав участь у акціях, спалював села. В нього один вихід: вірно служити гітлерівцям, йому потрапляти до рук чекістів ніяк не можна, він точно знає це, але ж і Підгорний з сержантом Колядою, третім членом їхньої диверсійної групи, радистом, знають це, он Коляда як затуманено дивиться на нього, либонь, одні й ті ж думки бродять у їхніх головах, і якщо Підгорний не помиляється, вони здадуть Сліпцевича контррозвідці в перший же день, точніше в перші ж години перебування на своїй землі.

Правда, завдання Маркова ускладнило йому цю справу. Сліпцевича голіруч не візьмеш, його або класти автоматною чергою, або обеззброювати вдвох з Колядою. Треба одразу після приземлення перемовитися із сержантом, — якщо почне вагатися або відмовиться, класти і його, і Сліпцевича, час не терпить, Марков казав, що його повідомлення дуже термінове й важливе.

Підгорний поправив парашут і зручніше простягнув ноги. Удав, що куняє, проте час від часу розплющував очі, зустрічався з задумливим і запитальним поглядом Коляди — дурень він, чи що, адже й Сліпцевич може зрозуміти сержанта, пальця в рот йому не клади, хитре, стерво, і Підгорний демонстративно відвернувся від Коляди й поправив собі шолом.

Скоро, вже зовсім скоро він скине цей проклятий комбінезон, закопає його і вільно піде по своїй землі, зовсім вільно, нічого не боячись, — яке щастя, що на його шляху трапився Марков, що він має пароль від нього, що недаремно тоді ступив крок на табірному майдані.

“Юнкерс” трусонуло, й відразу він ліг на крило, входячи в крутий віраж. Раптом кабіна літака сповнилася яскравим світлом, і Підгорний збагнув, що вони перелітають лінію фронту, й прожектори вже вчепилися в них. І зенітки стріляють по літаку, свої ж хлопці посилають у них снаряди, один з них вибухнув щойно зовсім близько.

Літак опустився носом униз, мабуть, пілот кинув його в піке, намагаючись обманути прожектористів, але це йому не вдалося, бо світло заливало кабіну й поруч чулися розриви снарядів.

Та Підгорному чомусь не стало лячно. Хоч зенітники й стріляли саме по ньому, Борисові Підгорному, не відчував до них зла й не боявся, добре б’ють хлопці, і, певно, снаряди лягають щораз ближче.

Літак знову кинуло вбік, Підгорний злетів із своєї залізної лавчини й боляче вдарився рукою об підлогу, тої ж миті щось важке впало на нього, вивернувся і побачив злякані очі Сліпцевича, посміхнувся злостиво, хотів щось сказати, але не встиг: сліпуче світло затопило мозок, тіло сповнилося болем, простягнув руки, щоб утриматися, однак нічого не знайшов, біль заполонив мозок, страшний біль, який розірвав його.

Снаряд вибухнув, може, за метр від “юнкерса”, а може, й влучив у нього — літак розвалився на частини, й вони впали у ліс кілометрів за п’ятнадцять від лінії фронту.