Ростислав Самбук - Фальшивий талісман

22

До відходу поїзда лишалося двадцять хвилин, проте ніхто, мабуть, навіть комендант станції, не знав, коли він відійде насправді. Час воєнний, насамперед пропускаються літерні ешелони, а звичайний пасажирський поїзд може й почекати.

Бобрьонок стояв з Галею на пероні біля входу до вагона, він уже встиг одним з перших, лише подали поїзд, проштовхатися всередину й зайняти другу полицю — найзручніше місце в переповненому поїзді. Майор поклав туди невеличку фіброву валізу, в якій зберігалося все Галинине майно, доручив сусідам оберігати її, а сам з дружиною вийшов з вагона, там не було де й сісти, не те що усамітнитися на прощання, і вони стояли на пероні, майор обняв Галю за плечі й дивився їй у вічі — здається, вони нарешті усамітнилися, хоч навколо й вирував натовп.

Весь час повз них пробігали люди з чайниками за окропом і звичайною водою, всі набирали повні чайники — невідомо, коли ще зупиниться поїзд і чи буде там вода взагалі — про вокзальні кіоски тепер ніхто навіть і не згадував. їх просто давно вже знесли, а ті, що чудом лишилися, стояли сиротливо, без скла й прилавків, з відірваними дверима — під час дощу тут ховалися безпритульні пасажири.

Бобрьонок пригорнув до себе Галю й мовив прохально:

— Бережи себе, їж більше яблук, це корисно не тільки тобі.

Щоки в Галі почервоніли — все ще не могла призвичаїтися до свого нового становища, одповіла з жалем:

— Шкода, тебе не буде з нами. Достигатимуть літні яблука, потім ніде антонівка…

Бобрьонкові здалося, що почув неповторний запах антонівського яблука, уявив Галю в саду серед дерев, її волосся і справді пахло яблуками та яблуневим цвітом.

Повз них пройшов, трохи не зачепивши валізою, лейтенант з Сидором за плечима, майор уже хотів розсердитися на нього, та вчасно побачив, як шкутильгає лейтенант, ще й перехнябився під вагою валізи, й Бобрьонок нараз відсторонився від жінки, вона лише здивовано глипнула, а майор наздогнав лейтенанта й взяв у нього валізу.

Той спочатку зустрів його допомогу без ентузіазму — на вокзалі панували свої звичаї і закони, тут кожен тулився до своїх речей, спробуй загавитися, валізи як не було, — але майор відібрав у нього валізу досить настирливо й доніс до другого вагона: за неписаною традицією перші два вагони відводилися для поранених, які їхали з госпіталів додому або поверталися до своїх частин.

— Вибач, любко, — мовив, повернувшись до Галі, але дружина затулила йому долонею рота. Ігорів вчинок зворушив її, очі зволожилися і навіть сльозина з’явилася на них. Що й казати, люди на війні серед загального горя зачерствіли, тут, на станціях, особливо при посадці в поїзди, ніхто не зважав ні на що, брали вагони штурмом, і рідко хто допомагав іншому.

З сусіднього вагона спустився чоловік з єфрейторськими погонами, не мав лівої ноги вище коліна й стрибав на милицях, та, либонь, вже звик до цього, бо був у доброму гуморі — на нього чекали кілька військових, проводжали товариша й трохи випили, а єфрейтор хильнув більше за всіх, бо відпускав солоні жарти й наспівував сороміцькі солдатські частівки.

Галя вдавала, що не чує їх, а може, й справді нічого не чула серед перонного гамору — дивна здатність у людей: усамітнюватися серед натовпу, нікого не чути й не бачити, поринувши в свої думки.

Гамір на пероні поступово вщухав, і черга за окропом поменшала, поїзд мав уже скоро відійти. Бобрьонок хотів уже підсадити Галю до вагона, але вона зупинила його, усміхнулася й замахала рукою комусь за його спиною, майор озирнувся і побачив Толкунова: видно, капітан щойно вийшов з вокзальних дверей, стояв і роззирався, не бачачи їх, нарешті помітив Галю. Ішов, не поспішаючи, ніс під пахвою якийсь пакунок, загорнутий у газету. Підійшовши, зовсім по-домашньому зняв пілотку, вітаючи Галину та Бобрьонка, обтер рукавом піт з чола й подав Галі пакунок.

— Це тобі дарунок від мене.

Галю згорток затулив наполовину, був-таки досить великий, але не об’ємність пакунка й незручність від нього збентежили Галю та Бобрьонка, а сама поява Толкунова на пероні й наче зовсім незвичайний для сухуватого й несхильного до виявлення емоцій капітана жест — проводжати жінку, ще й з дарунком прийти. Тим більше, що Бобрьонок знав: Толкунов відсилає мало не всі свої гроші багатодітній сестрі, а зайвих речей, особливо для презентів, у нього нема.

Капітан сам поклав край їхнім сумнівам.

— Це тобі німецький парашут, — пояснив. — Отже, шовк, я чув, жінки хвалять, можна сукню пошити або кофтину. Щоб пам’ятала мене, розшукувачів, значить, а якщо на сукню не підійде, на пелюшки піде.