Ростислав Самбук - Фальшивий талісман

— Прибудуть через три — чотири хвилини.

Лейтенант помилився лише на хвилину: віліс зупинився біля будиночка контррозвідки через п’ять хвилин. Віктор загальмував біля самого входу, і розшукувачі провели радиста до кабінету Карого. Юркові Бобрьонок наказав почекати в кімнаті Щеглову.

Радистові розв’язали руки, він стояв посеред кабінету, розминав їх, і задоволена посмішка торкалася його вуст. Карий подумав: отак влаштована людина — агента взяли на гарячому, не може не знати, що йому загрожує розстріл, а він розминає руки й не думає більш ні про що.

Полковник обійшов навколо агента, уважно розглядаючи його, наче в кабінеті стояв не звичайний диверсант з погонами лейтенанта Червоної Армії, а якесь заморське диво. Під цим поглядом агент зіщулився і опустив руки, дивився на Карого боязко й з надією, либонь, усвідомив, що від цієї людини з сивими скронями залежить його доля.

Нарешті полковник зупинився. Стояв, чисто виголений, у випрасуваному, акуратно підігнаному кітелі, закинувши голову назад і дивлячись холодно й байдуже, ніби бачив не людину, а якусь комаху.

— Ваше справжнє прізвище? — запитав нарешті.

Агент підтягнувся, став струнко, відповів чітко:

— Молодший лейтенант Гапон Іван Олексійович.

— Частина?

— Тридцять дев’ятий стрілецький полк дев’ятнадцятої дивізії.

— Потрапили в полон чи здалися самі?

— Поранений під Харковом, перебував у таборі для військовополонених.

— І там тебе завербували?

— Винуватий…

— Винуватий, кажеш? — підвищив голос Карий. — Продав Батьківщину, товаришів своїх, до ворога переметнувся!

Агент стояв, похнюпившись і опустивши голову. Полковник сів на стілець, запитав;

— Тобі казали, що зараз мусиш робити?

— Так, — підвів голову з надією.

— Це твій останній шанс, — мовив полковник вагомо. — Ми підготуємо радіограму й ти передаси її в ефір. Тільки без фокусів. Знаємо ми ваші умовні знаки й передачу радіограм проконтролюємо до останньої крапки. Й від того, як розвиватиметься операція, залежатиме й твоя доля. Це для тебе ясно?

Радист виструнчився і навіть клацнув закаблуками.

— Я готовий хоч трохи спокутувати свою провину… — нараз затнувся, мабуть, хотів додати “товаришу полковник”, та не насмілився.

— Давайте сюди другого, — розпорядився Карий.

Радист нерозуміюче стенув плечима, але мало не одразу до кабінету завели Степана Олексюка, якого привезли загодя. Радист відступив збентежено, крива посмішка майнула його обличчям, либонь, подумав, що саме Олексюк виказав його.

Полковник мовив:

— Тепла компанія зібралася докупи. Третього й головного вже не буде ніколи. Зрозуміло?

Агенти закивали, перезираючись не дуже-то й приязно, але це не обходило полковника. Він махнув рукою, і їх вивели.

Карий запросив Бобрьонка й Толкунова сідати. Майор із задоволенням опустився на м’який диван, а Толкунов відмовився.

— Після віліса, товаришу полковник, дозвольте постояти.

— Мушу повідомити вам, товариші, що Управління контррозвідки фронту представило вас до нагородження орденами Червоного Прапора.

Бобрьонок розплився в задоволеній усмішці, а Толкунов не повірив.

— Прапори? — перепитав.

— Начальство цінує вас.

— Не бачу.

— Це як зрозуміти?

— Ви, товаришу полковник, наказали б видати нам зараз по сто п’ятдесят. І спати відпустили б.

Полковник зареготав.

— Невже гадаєш, що я і зовсім недогадливий? Ідіть до старшини Яковлєва, він знає, і все, що бажаєте… У межах можливого, звичайно.

Толкунов задоволено гмикнув у кулак.

— Дякуємо, товаришу полковник.

— Як бути з хлопцем? — запитав Бобрьонок.

— Яким?

— Що допоміг нам узяти радиста,

— Юним бандерівцем? — пожартував Карий.

— Не такий уже він і юний… — втрутився Толкунов.

— Гарний хлопець, — сказав Бобрьонок упевнено. — І зробив усе, що міг.

Полковник подумав і розпорядився:

— Скажіть Щеглову, щоб зв’язався з місцевим відділком держбезпеки. Як цього хлопця? Юрій Штунь, якщо не помиляюсь? Нехай випишуть йому документи й відпустять.

— Він хоче вчитися.

— Навчений вже… І так розумний, — сказав Толкунов.

— Не ти, Олексо, даремно, — гаряче заперечив Бобрьонок. — Хто ліз у схрон, ризикуючи життям? А хто поклав їхнього старшого? Невідомо, чи взяли б ми без нього радиста живим. Я б йому навіть рекомендацію дав — нехай вчиться, користь буде. Піде в армію, повоює, а потім…

— Ну, давай, давай… — примирливо пробуркотів Толкунов.