Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

Андрієві і старшині вдалося відтягнути Таманцева на кілька кроків, але, волочачи їх обох за собою, Таманцев тут же знову кинувся до «лейтенанта».

— Не ти?! А хто?! Хто ж його вбив?! Може, ти ще скажеш, що взагалі в нас не стріляв?! — ошаліло репетував Таманцев, зважуючи і визначаючи, що «лейтенант», який лежав перед ним, уже доведений до потрібного стану і треба брати бика за роги. — Ти ще смієш брехати?! Ти ще смієш дурити Радянську владу?! Може, ти й позивні вже забув?!

Андрій тепер із силою стримував лівою рукою не Таманцева, а старшину, який ввійшов од боротьби в раж і мучився від болю — в момент ривка йому вивихнули плече — і нічого не розумів.

— Якщо хочеш жити — позивні вашого передавача?! — показуючи револьвером на рацію, витягнуту з речового мішка, владно вимагав Таманцев і знову ткнув стволом нагана в спотворене переляком обличчя «лейтенанта». — Позивні твого передавача?! Швидко!!!

— Я— Я скажу!!! Все скажу!.. — з риданням у голосі повторював «лейтенант». — Ес-Те-І… Ес-те-І.

— Як Ес-Те-І?! — похолонувши всередині, закричав Таманцев. — А Ка-А-О?!

— Ка-А-О було до… четверга… А тепер Ес-Те-І!..

— Скільки вас?! — ледь відводячи револьвер, але не змінюючи озвірілого, виразу обличчя, відразу ж говорив далі Таманцев. — Скільки вас приїхало сюди, в ліс?! Швидко!!!

— Троє…

— Хто старший?!

— Он… — «Лейтенант» поглядом показав на труп Міщенка.

— Його кличка?! Для радіограм! Швидко!!!

— Кравцов…

— А де Кулагін?! — миттєво вимагав Таманцев. (Документи на ім'я старшого лейтенанта Кулагіна були в Павловського).

— Тут, у лісі… Він повинен нас чекати…

«Повинен!» — від засмучення і неприязні до самого себе Таманцев гнівно сплюнув.

— А Матильда? Де Матильда?!

— Він не тут… Він під Шауляєм…

— Він що — офіцер штабу фронту?! — одразу ж спитав Таманцев (так здогадувався Ем Фе). — Хто він за званням?! Швидко!!!

— Капітан… Шифрувальник штабу фронту…

— Ти мене з ним познайомиш? Якщо хочеш жити, ти просто мусиш мене з ним познайомити! Зрозумів?!

— Та-ак…

— А Нотаріус?! Хто він і де?

— В Гродно… Залізничник…

— Чеслав Комарницький?! — одразу ж закричав Таманцев (так здогадувався Ем Фе). — Негайно!!!

— Чеслав… Прізвища не знаю…

— Складач поїздів?! Високий… Блондин… обличчя видовжене, ніс із горбочком?!

— Та-ак…

— А твою пику я впізнав би з тисяч! — Таманцев не без зусиль ховав свою радість. — Адже ти радист?!

— Та-ак… — схлипнув «лейтенант».

— Отож-бо!

Випроставшись, Таманцев розслабив пальці, і Андрій, який чекав цієї миті, енергійним рухом вирвав у нього з рук нагана і одразу ж відпустив його самого. Ніби отямлюючись, Таманцев покрутив головою і наче весь раптово обм'як і подобрішав на обличчі.

Це було надзвичайне, пережите за війну кількома чистильниками пронизливе почуття — «момент істини» в справі, взятій на контроль Ставкою. Він відчував, що «лейтенант» не бреше, і знав ціну отриманих від нього відомостей. У ці секунди лише він, Таманцев, єдиний володів «моментом істини», і від думки, що є реальна можливість сьогодні ж узяти Матильду (а хто це зробить краще, ніж він, хто?), у нього перехопило подих. Якщо лише Ем Фе і генерал погодяться брати Матильду під носом у контррозвідки іншого фронту.

Повинні погодитися, — в думці він уже летів з «лейтенантом» і Малим до Шауляя…

— Як тебе звуть? — спитав Таманцев: треба було мерщій заводити стосунки з «лейтенантом». — Не для німців, а для мами!

— Сер-гій…

— Гарне ім'я! — похвалив Таманцев. — Що ж… Якщо не ти вбивав Ваську і даси нам Матильду — тоді живи! — милостиво, але ніби не дуже охоче дозволив він «лейтенантові». — Тільки дихатимеш, як я скажу! А якщо здумаєш крутити, не ображайся, Серього… — Голос Таманцева затремтів і лице стало скорботним. — Якщо посмієш крутити, тоді не ображайся — це будуть останні хвилини твого життя… Зрозумів?.. Ми поїдемо до Матильди негайно! — після короткої паузи пообіцяв він. — Полетимо літаком! Ми обнімемо його сьогодні ж!

Тоді він повернувся до Альохіна і, голосно, чітко вимовляючи кожне слово, сповістив:

— Товаришу капітан, «бабуся приїхала»!

Це був умовний сигнал для передачі відкритим текстом по радіо, який означав приблизно: «Ми їх узяли», який означав, що ядро групи і рація захоплені.

— Це точно? — з очевидним, сумнівом сказав Альохін. — Ти все прокачав?

— Точніше бути не може! — запевнив Таманцев. — Я відповідаю.

«Бабуся приїхала»!.. Отже, порядок — вона приїхала! Слива богу, приїхала!..» Неясні, заслані якоюсь червонуватою плівкою верхівки беріз і кущі пливли в Альохіна перед очима, і він ніяк не міг їх зупинити. Голова гула й пульсувала, як друге серце. Пригнічений своєю безпорадністю в ці найвідповідальніші хвилини, відчуваючи, що от-от знепритомніє, він тримався з останніх сил — йому ще треба було вирішувати. Він напружувався, намагаючись роздивитись циферблат годинника, піднесеного на руці до самого обличчя, і нарешті побачив: була без восьми хвилин п'ята.