Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

А Паша — розум! Геній! Через рік… за якийсь десяток хвилин прокачати Міщенка — неймовірно!

— Що нам запам'ятовувати? Самі доповісте! — витягуючи індивідуальний пакет, невдоволено крикнув Альохіну Таманцев; йому не сподобалось, буквально різонуло вуха: «Запам'ятайте — це Міщенко»… Паша що — зібрався вмирати?.. Я вас перев'яжу! — наполегливо запропонував він.

— Ні! — рішуче відмовився Альохін і напівпошепки додав: — Спочатку…

Таманцев сховав пакет, внутрішньо настроюючись бутафорити, опустив голову, розслаблено спокійний підійшов до Анікушина, подивився і, наче тільки тепер виявивши, що той мертвий, страшенно схвильований, ніби ще не вірячи, закричав:

— Васька?! Ваську вбили?!

Він повернувся до агентів, що лежали на траві, кинув гарячковий погляд на одного, а потім на другого і, ніби все раптом зрозумівши, з обличчям, спотвореним відчаєм і люттю, ткнув пальцем на «лейтенанта».

— Ти!!! Ти його вбив!..

— Ні!.. Я не вбивав! Не вбивав! Це не я! — збуджено запротестував «лейтенант».

— Ти!!! Він убив Ваську! Він убив мого найдорожчого друга!!! — озираючись і ніби закликаючи в свідки Блінова, старшину й Альохіна, істерично закричав Таманцев і в нерозрадному відчаї замотав головою: — Я жити не буду!!! — Обома руками він ухопив комір своєї розстебнутої вгорі гімнастерки і, рвонувши, розпанахав її до пояса, оголивши широкі міцні груди, геть розписані синіми мережками морського татуювання. — Паскуда! Я вгроблю його як стерво!!!

І з гарячковою поквапністю занишпорив довкола в траві поглядом, шукаючи наган, який він зумисне випустив перед тим собі під ноги.

— Ні!.. Присягаюся, це не я!

— Не смій його чіпати! — підіграючи, суворо сказав Альохін.

— Він убив Ваську!!! — з риданням голосив Таманцев, піднісши з трави і тримаючи в руці наган. — Я вгроблю його як стерво!!!

Анікушина звали Ігорем, а не Ваською, і вбив його не «лейтенант», та це не мало зараз ніякого значення. Андрій уже зрозумів, що почався заключний акорд, жорстока, але в даних обставинах зовсім неминуча гра, потрібна для того, щоб одразу — негайно! — вирвати від когось із захоплених — очевидно від найслабшого за вольовими якостями — надзвичайно потрібні зараз відомості.

Анікушин під час засідки повівся незрозуміло і дуже перешкодив, а тепер мертвий він повинен був допомагати: на користь справі обігравалась його загибель.

Андрій, котрий уже якось брав участь у схожій грі, кинувся ззаду на Таманцева, обхопив його м'язисте горло лівою рукою, а правою — вчепився в його руку з револьвером, добре розуміючи, то недопустимий і найменший фальш, усе має бути природно, і боротися треба якнайсерйозніше — на всю силу. Минулого разу йому допомагав у цьому Альохін, але зараз капітан із залитим кров'ю обличчям безсило сидів на траві і розраховувати на його підтримку не виходило.

— Не смій його чіпати! — все-таки вигукував він вимогливо, ніби реагуючи на викрики Таманцева. — Чуєш, не смій!

— Тримайте його! Він контужений! — крикнув Андрій старшині, і той, прибігши на допомогу, вчепився в Таманцева зліва.

— Пустіть!!! — із викривленим від люті й відчаю обличчям рвався до «лейтенанта» Таманцев. — Він убив мого найкращого друга!!! Він убив Ваську!!! Я вгроблю його як стерво!!!

При цьому в Таманцева конвульсивно посмикувалася голова, і ридав він найсправжнісінькими сльозами, що ще минулого разу здивувало Андрія. Водночас він не забував штовхати Андрія в коліно — мовляв, давай, працюй!

«Лейтенант», лежачи на боку із зв'язаними за спиною руками, інстинктивно намагався відповзти, відштовхуючись конвульсивними рухами ніг; розрізані штани і труси при цьому сповзли до колін, оголивши білі м'язисті стегна. — Я не вбивав!!! — в надзвичайному жахові кричав він. — Присягаюсь — не вбивав! Це не я!!!

Цієї миті Таманцев із божевільним криком: «Він убив Ваську!!!» — раптом ривком відкинув убік старшину і з Андрієм, який повис у нього на спині і зумисне випустив руку Таманцева з наганом, підскочив до «лейтенанта» і тричі вистрілив у нього, точніше — над самою його головою.

Наступної секунди він ткнув стволом нагана під ніздрі «лейтенантові» і розрахованим рухом розкривавив йому верхню губу, досягаючи при цьому подвійної мети: щоб той, оглушений, вдихнув у себе гар пороху і відчув кров.

— Не смій, мерзотнику! — підтримуючи гру, кричав Альохін. — Психопат ненормальний! Тримайте його!

— Я не вбивав!!! Пощадіть!!! — в жаху ридав «лейтенант». — Я нікого не вбивав!!! Порятуйте!!! Це не я!!!