Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

Ствол браунінга знову переслідував мої рухи — справа наліво і назад, і я відчував, знав, що в найближчу секунду знову пролунає постріл. Та в цю мить помічник коменданта витяг нарешті пістолет, і амбал, що цілився в мене, не гаючись, вистрілив двічі йому в груди.

З позицій інстинкту самозахисту і особистої безпеки його дії були логічні, обгрунтовані, але тепер він втрачав свою головну перевагу: помічник коменданта одразу ж обм'як і почав падати вниз і назад, при цьому відкрився верх тулуба амбала, і, як тільки це сталося, я, попередивши його наступний постріл, усадив йому дві кулі в ліве плече і одразу ж рвонувся вперед, щоб перешкодити йому — блокувати ймовірну спробу підняти правою рукою браунінг, що впав у траву.

Він справді нагнувся і, не зводячи з мене очей, мацав біля ніг, та я летів на нього стрімголов, і, не витримавши, він метнувся тікати через галявину, а я пустився за ним, встигнувши відзначити, що помічник коменданта і бритоголовий «капітан» лежать нерухомо, причому поза останнього — спиною вгору, з незручно вивернутою вбік правою рукою — мені дуже не сподобалось.

Ліворуч заляскали постріли із ТТ, і, кинувши туди погляд, я побачив, що «лейтенант», обертаючись, стріляє в Малого, а той, як я його вчив, на бігу ухиляється, не дуже спритно, але в цілому грамотно.

Я боявся за Малого, а побоювань, що «лейтенантові» вдасться втекти, не відчував, бо знав, що, коли навіть я його потім не дожену тут поблизу, через двадцять хвилин — на той час, як він, у кращому разі, досягне узлісся, — весь ліс по периметру вже буде охоплений величезною «каруселлю» і за межі такого щільного оперативного кільця він не вискочить і не прослизне.

В кобурі в амбала, на ремені за правим стегном, був іще ствол, найскоріше «браунінг лонг 07», схожий за формою і розмірами на ТТ, і хоч рука в-нього теліпалася, як мотузка, а гімнастерка під погоном потемніла від крові і штани ззаду, вище коліна, також, — Паші все-таки вдалося в нього влучити! — я був напоготові. Балачки, що нібито у лівака права рука розвинута недостатньо, — це байка для дефективних дітлахів. А в діях його відчувався справжній парш.

Я почув вигуки: «Стій! Стрілятиму!», оглянувшись, побачив старшину, що вискочив із автоматом з кущів перед «лейтенантом», закричав до нього і до Малого: «Не стріляти!» — але в ту ж мить «лейтенант» підняв руки вгору, і я подумав з полегкістю: удвох вони напевно його зліплять теплим і неушкодженим.

У житті кожен двадцятий — лівак, їх мільйони, але я вже переконав себе, що саме цей амбал намагався вбити Гусєва, того шофера з доджа, і, отже, причетний до справи «Німан». Я просто мріяв, щоб так воно й було.

Поранений у плече і в стегно, він біг навіть краще, швидше, ніж я сподівався. Та йому треба було бігти до дерев або відірватися від мене, щоб оголити ствол, а я спокійно скорочував відстань між нами і готувався його зліпити. Він, напевне, вже збагнув, хто ми такі і що наше завдання — взяти його живим. Звичайно, я легко міг його спутати, але дірявити навіть парша без потреби — мені впоперек горла, і нащо спутувати, коли він і так не втече.

Біжучи, я знову оглянувся ліворуч. Малий, поклавши «лейтенанта» обличчям у траву, стягував йому вірьовками руки за спиною. Старшина, войовниче наставивши вниз автомат, стояв поруч.

І цієї миті амбал нарешті зробив те, чого я весь час чекав: правою рукою ухопився за кобуру. Вона в нього, без сумніву, була з витяжним ремінцем, і зволікати не слід.

Тут могло бути два реальних рішення: збити його підсічною або ж оглушити вдаром у голову. Зважаючи на оперативну обстановку тут, на галявині, і на те, що нас чекало, я вибрав друге: наддавши, скоротив відстань і, тільки пальці його торкнулись до кобури, злетів над ним у стрибку і зверху вдарив його ручкою нагана трохи правіше від маківки, не сильно, розраховуючи на короткий рауш [65] Рауш — оглушення із втратою свідомості. .

Він упав уперед і трохи ліворуч, за інерцією метра півтора проїхав долілиць по траві. Завмер розслаблено, голова не піднімалась, і я зрозумів, що на якісь хвилини він відключився. Всунувши браунінг, який випав із кобури, собі в кишеню, я вхопив його за праву цілу руку і в темпі, як мішок, потягнув до місця засідки.

Туди ж Малий і старшина вже вели «лейтенанта». Він ішов із зв'язаними за спиною руками і, кинувши на нього погляд, я вже кмітував, як його патратиму.

На ходу я встиг глянути на годинник — для рапорту. Зафіксувати момент початку сутички я не мав можливості, але тривало все це не більше трьох-чотирьох хвилин.