Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

Результат виявився більшим від сподіваного, — «лейтенант» крикнув «Засідка!», метнув миттєвий погляд на амбала і, двічі вистріливши, навіть не в мене, а в мій бік, раптом стрімголов кинувся тікати.

— Не стріляти! — зводячись на ноги, скомандував Паша; це стосувалося мене і Малого і звучало нагадуванням, що хоч одного треба взяти живим.

Уміло тримаючись метрів на два за помічником коменданта, амбал блискавично нагнувся до бритоголового, і відразу ж у лівій руці в нього я побачив уже не фінку, а оголений ствол і одразу збагнув, що він лівак, і розгледів, що пістолет був не ТТ, а «браунінг лонг 07» калібром 9 мм, саме та машина, яка в німецьких агентів завжди заряджена розривними кулями з отрутою, що викликала негайну смерть.

Я вже прикинув оперативну обстановку і співвідношення сил: Малий повалив бритоголового «капітана», причому по-серйозному — той не вставав і не ворушився, а в Паші, як мінімум, пробита голова; у кожному разі, на певний час вони обидва практично виключались. І мені треба було негайно взяти команду на себе і під мою особисту відповідальність, що б там не було, зліпити — теплими! — амбала і «лейтенанта».

— Тримай лейтенанта! — крикнув я Малому і, розуміючи, що Паша оглушений, на весь голос закричав: — Лягай, Пашо! Лягай!!!

Я боявся за них дужче, ніж за себе, і з полегшенням відзначив, що вони обидва негайно зрозуміли і виконували мою команду.

Вискочивши в першу мить із кущів, я одразу ж метнувся ліворуч, щоб розширити сектор охоплення, покласти амбалові й «лейтенантові» підсвічування на очі (повернути їх обличчям до сонця), а також, щоб деблокувати директрису. Не вдалося тільки останнє: амбал з похвальною швидкістю перемістився праворуч і знову опинився за рослим, фігуристим помічником коменданта. Він рухався легко й спритно, і реакція в нього була чудова, але при цьому захисному рухові його голова на секунду з'явилася трохи правіше від кашкета помічника коменданта, і тієї ж миті пострілом із правого нагана я збив з нього пілотку. Такі речі справляють враження, а від мене зараз вимагалося весь час тиснути йому на психіку.

Помічник коменданта аж тепер розчовпав, мацав конвульсивно кобуру, притиснуту полою кітеля, і не міг від збудження відкрити — заколодило, як буває і не лише в таких тюхтіїв. Загалом Паша мав дати йому «вальтер» у кишеню, і діяти йому слід було в першу чергу саме «вальтером». Та я зараз не міг займати звивини його зброєю і його діями; я на нього нітрохи не розраховував: після того як Пашу виключили, я, звичайно, надіявся тільки на самого себе.

— Падай, капітане, падай! — закричав я йому, але він, ніби не чуючи, навіть не пригнувся.

Я нітрохи не здивувався: фактор раптовості в скороплинних сутичках гальмує рішучі дії навіть у бувалих фронтовиків, чого ж можна сподіватися від вирядженого тилового фраєра?

— Лягай, комендатура, лягай!!! — люто закричав я і одразу ж скочив праворуч.

Мені на секунду відкрилася частина тулуба амбала, його лівий бік і рука з браунінгом, і, прагнучи попередити його дії, я натиснув на спусковий гачок, але амбал спритно смикнувся ліворуч, а я, мабуть, так боявся попасти в помічника коменданта, що від цього мандражу промахнувся і в душі вилаяв себе найостаннішими словами.

Услід за моїм пострілом праворуч пролунали іще три: стоячи навкарачки, Паша збоку стріляв по ногах амбала. Він був оглушений, і права половина обличчя залита кров'ю, до того ж поряд з директрисою стояв помічник коменданта; звичайно, я не сподівався, що Паша попаде, але це в будь-якому випадку створювало надзвичайно цінний для мене цієї хвилини фактор відвернення уваги, в думках я йому аплодував.

Ні, я не промахнувся: на рукаві гімнастерки амбала біля самого погона проступила темна пляма. Та я тільки злегка зачепив, вважай, подряпав йому ліву руку, а її треба було надійно «відключити».

Уміло використовуючи ситуацію, він тримався за живим заслоном, а я на відкритому місці за десяток метрів від нього змушений був енергійно рухатися, пританцьовуючи, фіксуючи його обличчя і весь час погрожуючи обома наганами.

Він вистрілив у мене двома кулями, не попав, додав, виждавши секунду, ще одну — і знову мимо. Чого-чого, а як «розхитувати маятника», я міг би повчити і його, і тих, хто готував його в Німеччині, до того ж Пашині постріли збоку, без сумніву, діяли йому на нерви, а підсвічування значно знижувало влучність.

І все-таки він був досвідчений, винахідливий парш, він одразу зрозумів, що я небезпечніший за інших і що насамперед треба покінчити зі мною. І я перед тим оцінив його правильно: він діяв уміло, впевнено, стріляв на відміну від «лейтенанта» влучно, не кваплячись, і якби не підсвічування і не моя вправність у «розхитуванні маятника» [64] «Розхитування маятника» — це не лише рух, воно тлумачиться ширше, ніж можна тут зрозуміти зі слів Таманцева. Його слід визначити, як «найраціональніші дії і поводження під час скороплинних вогневих контактів при силовому затриманні». Воно включає в себе і раптове вихоплювання зброї, і вміння з перших же секунд пустити в дію фактор відволікання, фактор нервозності, а коли можна, і підсвічування, і моментальну, безпомилкову реакцію на будь-які дії противника, і завбачливе стрімке пересування під пострілами, і безперестанні обманні рухи («фінт-гра»), і снайперську влучність попадання в кінцівки при стрільбі по-македонськи («відключення кінцівок»), і безперервний психологічний пресинг до завершення силового затримання. «Хитанням маятника» досягається захоплення живцем сильного, добре озброєного противника, що чинить активний опір. Як видно з описаного, Таманцев «розхитував маятник» у найскладнішому і найефективнішому виконанні — «врозніжку». , він би, можливо, уже мене звалив.