Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

Розшук Василя Зубкова та Миколи Туліна, які проходять за орієнтуванням №… від 07.09.43 р., припинити…»

Він стояв за кущем, широко розставивши ноги і тримаючи пістолет в навмисне розслабленій руці, як учив його Таманцев, уважно дивився і слухав.

Перевірка документів проходила спокійно, без пригод, між іншим нічого істотного, результативного Андрій від неї й не сподівався.

Таманцев не раз казав йому, що від інших небезпечних злочинців шпигун відрізняється насамперед тим, що за ним стоїть ціла держава і підготовка його в будь-якому розумінні — результат діяльності багатьох найдосвідченіших професіоналів, які обмірковують і обсмоктують з цілковитою відповідальністю кожну деталь і в його легенді, і в екіпіровці, і в документах.

З прикладами із власної практики Таманцев розповідав, якою чудовою липою постачають німці свою агентуру, як напружено вони стежать за всіма заходами по захисту радянських військових документів від підробок, за умовними таємними знаками, кожен з яких діє тільки певний час, і як оперативно — протягом трьох-чотирьох, а то й двох тижнів — вони реагують на виявлені зміни.

— Органолептика рідко щось дає, — замислено казав Таманцев. — На документах сиплеться, може, тільки один агент із десяти — не більше!

І все-таки Андрій з увагою дивився і слухав, особливо кожне слово Альохіна, щоб не пропустити умовних сигналів-команд: «Не можу зрозуміти…», а тим більше — «Будьте люб'язні».

Перевірюваних Андрій бачив збоку і навіть трохи ззаду і тому не міг роздивитися виразу їхніх облич, та й роздивлятися не мав права: його обов'язком зараз було «тримати» лейтенанта, що він старанно й робив.

Тільки під час пауз, коли там, перед кущами, всі мовчали, він двічі дозволив собі кинути погляд на помічника коменданта.

У ці хвилини в Андрієві відбувалася переоцінка поведінки Анікушина. Якщо в машині по дорозі з Ліди і згодом тут, у лісі, в розмовах з Альохіним помічник коменданта здався Андрієві гордим, бундючним і незрозуміло їжакуватим, то, почувши його прізвище і згадавши, хто він, Андрій почав думати про нього інакше.

Пояснювалося це насамперед тим, що Анікушин був людина або талант, без сумніву, видатний. Визнаний прославленими авторитетами «надією російського вокалу», він, звичайно, знав собі ціну й тримався відповідно, і нічого в тому не було поганого чи ганебного.

Андрій легко уявляв його собі в зовсім іншій обстановці: на сцені Великого театру, в момент, коли той, стоячи після виступу біля завіси, з гідністю вклоняється, а весь роззолочений червонооксамитний зал, що виблискує кришталем, від гальорки до партера стрясається від оплесків.

Міркуючи так, Андрій з кожною хвилиною відчував до Анікушина дедалі більшу повагу й симпатію і вже вирішив, що, як тільки все це скінчиться, підійде до помічника коменданта, пояснить, звідки його знає, і розкаже, що Валька був його однокласником і найближчим другом. Він згадав навіть, як звуть помічника коменданта — Ігор, ну звичайно ж, Ігор; Валька, розповідаючи про брата, не раз вимовляв це ім'я, та й у газетних замітках воно також, здається, згадувалося.

А втім, він думав про Анікушина лише до умовного сигналу Альохіна «Увага!», а потім одразу переключився і повторив у думці свої дії на випадок сутички. Коли ж двічі прозвучало «Будьте люб'язні…», що означало — «До бою!», Андрій мобілізувався весь гранично і для більшої готовності двічі взяв на мушку плече лейтенанта.

Та на галявині перед кущами після недовгої суперечки старшого лейтенанта з Альохіним, який, видно, зумисне загострював, знову було зовсім спокійно. Альохін знову присів біля речового мішка, а перевірювані, схиливши голови, спостерігали, що він там унизу робить, і ніщо в їхніх позах і поведінці не віщувало нічого ворожого.

Андрій не зводив очей з лейтенанта і все-таки раптом помітив, що Анікушин несподівано опинився між Таманцевим і перевірюваними, на одній лінії з ними.

«І куди він виліз?» — здивувався Андрій, та лише через секунду з жахом збагнув, що сталося, і навіть згадав — йому говорив Таманцев, — як це називається: блокувати директрису [63] Директриса — напрямок, у якому ведеться або має вестися стрільба. . Та навіщо ж помічник коменданта це зробив?.. Адже Альохін його попереджав — двічі! — затемнення на нього найшло, чи що?..

Андрій вловив ліворуч відчайдушну жестикуляцію Таманцева і миттю скосив очі в його бік.