Андраш Беркеші - Агент №13

Кара поїхав, а Шалго подзвонив Фелмері й передав йому наказ полковника. Балінта знайшов у селищній Раді, де він саме розмовляв із слідчим. Майор радісно повідомив, що їм пощастило натрапити на важливий слід. Вони ще раз уважно вивчили списки мешканців готелю і встановили, що п'ятнадцятого липня в готель прибув з Мюнхена торговець-антиквар Еріх Фокс. Він заплатив за номер по тридцяте включно, а двадцятого зник.

— І ви про це досі не знали? — обурився Шалго. — Адже твої співробітники доповідали, що після вісімнадцятого ніхто з готелю не виїжджав!

— Недогляд стався саме через те, що Фокс оплатив номер по тридцяте. Двадцятого увечері він покинув готель, сказавши, що за кілька днів повернеться, але не повернувся. Хвилин п'ять тому ми розмовляли по телефону з Гедєшгалмом. За даними прикордонників, Еріх Фокс перетнув кордон двадцятого близько опівночі. Отже, нам слід встановити, чи знався Фокс із Меннелом. Таким чином, Салаї, мабуть, говорив правду.

Шалго не хотів псувати добрий настрій Балінта. Зрештою, логічно можна припустити й таке, що Меннел оволодів коштовностями, а Фокс, скориставшись сприятливою ситуацією, вбив його і разом із скарбом поквапливо покинув країну. Цим можна пояснити і ту незвичну щедрість, з якою Фокс, західний комерсант, наперед виплатив вартість номера в готелі.

— Може, ви й маєте рацію, — промовив Шалго, — але тепер йдеться про важливіше. — І він повторив йому наказ полковника. — Звичайно, допитуючи Салаї, не забудьте розпитати його і про Фокса. — Шалго раптом прикусив язик, відчувши, що Балінт може образитись: старий пенсіонер дає йому, майорові, вказівки у присутності підлеглих.

— Не сердься, — лагідно промовив він, — я не збираюсь давати тобі поради, ти й сам добре знаєш, що робити.

Він зніяковіло кивнув головою і вже попрямував до виходу, коли майор гукнув йому вслід:

— Ви не маєте бажання проїхатись зі мною у Веспрем? Гадаю, моя дружина була б рада…

— Дякую, не можу.

— Збираєтесь кудись в інше місце? Чи прийшли сюди, щоб тільки передати наказ шефа? — Він махнув рукою своїм співробітникам, щоб ті залишили його самого з Шалго.

— Власне, я збирався у Фюред і навіть хотів і вас туди виманити.

— А що там у Фюреді? — запитав майор, співчутливо глянувши у стомлене обличчя старого, яке немов зів'яло від пекучого сонячного проміння.

Шалго довго поправляв свій галстук.

— Просто я хотів глянути, чим так зацікавився Губер у Фюреді. Я запам'ятав, по якому сектору кладовища він ходив. Проте розмова з Гейзою Салаї тепер важливіша.

Балінт розсміявся.

— Диваки ми з вами! — сказав щиро. — Суб'єктивісти-диваки. Я схибнувся на Тіборі Сючі й Беаті Кюрті, а ви на Губері. Давайте поїдемо туди завтра вранці, гаразд?

Старий знизав плечима.

— Може, в цьому вже й не буде потреби. Якщо Губер передасть список агентів, тоді вирішаться всі проблеми.

Почувши голоси, що долинали з боку дачі Таборі, Ліза ввімкнула апаратуру й аж затрусилася від хвилювання. Ой лишенько! І саме тепер, коли вона тут одна! З розмови між Герцогом і Губером було ясно, що Губер у небезпеці. «Репортер» прийшов, щоб покінчити з ним. А Шалго немає вдома! Вона сама умовила його поїхати у Фюред, сказавши:

— Не барися, любий. Мені не подобається, що Бланка пішла до лікаря Гайду. Наскільки мені відомо, Гайду тепер за кордоном.

— А ти сказала про це Бланці?

— Ні, вона сама сказала, що до обіду розмовляла з ним по телефону.

А розмова у репродукторі дедалі загострювалась: «Не втрачайте здорового глузду, Вальтер. Ми ж не самі». «Самі, Губер, самі. Я б навіть сказав — самотні». «А сусіди?». «Дурниці. Хай. вони вас не хвилюють. Встаньте. Обійдіть кругом стола. Ось так, досить. Стійте. Тепер вийміть усе з кишень. Хутко. Піджак зніміть і покладіть на стіл».

Щось треба придумати. Не можна втрачати самовладання. Бувала ж вона й не в такій халепі. А що, як Губер уже встиг скласти список агентів? Варто цьому списку потрапити до рук Герцога, і він негайно усуне Губера. А цьому треба перешкодити. Але як? Шалго, певно, вже б щось вигадав. Хоч би пістолет був, тоді б вона підкралася непомітно і застрелила Герцога.

Ліза розгублено дивилась на магнітофонну бобіну, що повільно розкручувалась, та на миготливий зелений вогник індикатора. Раптом вона згадала про Домбаї. «О боже, хоч би він був зараз у себе!», — промайнуло в гадці. І вона тремтячою рукою набрала номер.

— Підполковник вийшов кудись, — відповіла секретарка. — Що? Заждіть, я пошукаю його.