Андраш Беркеші - Агент №13

— Ну, що ти, любий, — перервала його Ліза, рукою поправляючи волосся, що лізло їй в очі. — Твоя мати звикла обманювати.

— Та я не про те, тітко Лізо, — відмахнувся Казимир. — То був лише привід, щоб зайти до мене і поговорити. Знаєте, про що вона говорила? Вмовляла мене негайно виїхати звідси.

Ліза здивовано звела брови.

— Виїхати? Куди?

— Все одно куди, аби тільки я виїхав. Щоб не залишався тут. Але ж я нікуди не збираюсь їхати!

— Навіть якщо тебе просить мати?

— Навіть тоді. В мене є причина, щоб залишитися.

Ліза з цікавістю глянула на молодого чоловіка, замислившись над цією причиною.

— Ну, а чим же мати пояснює своє прохання?

— Поганим сном. А що саме їй приснилося, так і не сказала. — Казимир постукав сигаретою об край попільниці. — Тітко Лізо, я хотів би попросити вас про одну річ. — Він стурбовано глянув їй прямо у вічі.

— Будь ласка, я слухаю.

— Бережіть матір. Я незабаром поїду, і вона зостанеться одна. А вас мати дуже любить…

— Я теж люблю її. Їдь собі спокійно, я потурбуюсь про матір. Може, залишишся у нас повечеряти?

— Я пообіцяв матері приїхати за нею. — Казимир зиркнув на годинник. — Мені вже пора. Чули, що Єллінека арештовано?

— Єллінека? — з удаваним здивуванням перепитала Ліза. — Хто це — Єллінек?

— Хіба ви його не знали? Це ж той, віденський фотокореспондент агентства Рейтер.

— Звідки мені його знати? Він же не брав у мене інтерв'ю. А за що його арештували?

— Кажуть, по дорозі з Відня фотографував військові об'єкти. Принаймні так говорять у готелі, де він поселився.

— Коли ж це його встигли арештувати?

— З годину тому. В саму зливу, під час бурі. Арештував його майор Балінт.

Рипнула хвіртка, на терасу важко піднявся Шалго. Старий був замислений і, здавалось, у поганому настрої. Казимир привітався, Шалго кволо махнув йому рукою, поцілував у лоб Лізу і вмостився у кріслі. Обличчя його було зморене.

Він заплющив очі, віддихуючись, потім витер спітнілий лоб хустинкою і попросив пити.

Ліза принесла йому вина з газованою водою і, опустившись перед ним навколішки, розшнурувала і зняла з нього черевики.

— Болять ноги? — спитала з ніжною любов'ю.

— Трохи. А знаєш, ти вгадав тоді, — проказав Шалго, не розплющуючи очей.

— Що? — перепитав Казимир.

— Меннела, кажу, вбили точно так, як ти розповів годі полковникові. Його дійсно вбили на березі, а труп підвезли човном подалі і скинули у воду.

— Ви знову жартуєте?

— А що, тільки зі мною можна жартувати? А мені не можна? Гаразд! — Він розплющив очі й глянув на Лізу. — Ти знаєш, що Ілонка провела піч із Меннелом?

— Годі жартувати, — відказала Ліза. — Хто тобі бовкнув таку нісенітницю?

— Гейза Салаї. Він бачив, як Ілонка сідала біля молу в машину Меннела ввечері дев'ятнадцятого липня. Гейза бачив і молодого чоловіка, який вибіг із ресторану і гукав услід дівчині. Правда, марно, бо пан Меннел з Ілонкою кудись чкурнули.

— Дуже гарно з її боку! — обурювався Казимир.

Перед будинком зупинилась автомашина, і до кімнати увійшов майор Балінт. Казимир підвівся і хотів піти, але майор притримав його за руку.

— Пане інженере! — сказав він. — Ми чекаємо від вас відповіді на два запитання. Перше: чим ви доведете, що дев'ятнадцятого вночі були в Будапешті? Друге: чим ви підтвердите, що по дорозі назад дійсно ремонтували машину і повернулися в Балатонемед після десятої години?

Казимир швиргонув недокурок у вікно.

— Добре, я подумаю, — відповів він. — А ви, товаришу майор, тим часом теж подумайте, чим ви зможете донести, що дев'ятнадцятого вночі я не був у Будапешті, що по дорозі назад не ремонтував машину і повернувся в Балатонемед ще до десятої години. Я можу бути вільний.

— Якщо вас не цікавлять мої докази, то можете йти, — відповів Балінт.

— Докази? — Казимир запитально глянув на майора.

— Так. Учора ввечері двоє наших слідчих чекали на професора Таборі перед дверима вашої квартири у Пешті. Ми увійшли разом. Це було нелегко, бо по той бік дверей лежала ціла купа газет і журналів, що їх накидав листоноша. Серед них були і газети та листи за вісімнадцяте число. Хіба не дивно, що дев'ятнадцятого вночі ви не підняли їх з килимка у коридорі?

— Я не адвокат, — після короткого роздуму відповів Казимир, — але якби я був ним, то відповів би на це, що ті газети хтось міг підкинути ще вчора вранці. Будь-хто, навіть самі слідчі.

— І це поштове повідомлення теж? — посміхнувся Балінт, простягаючи аркуш. — Будь ласка, воно на ваше ім'я.