Андраш Беркеші - Агент №13

— Через батька. — Незримі візерунки плелись на скатертині, а посмішка на овальному обличчі Сюча перетворювалась у гірку гримасу. — Породі мною розчинилися ворота в'язниці. Мені було сказано, що за звільнення треба віддячити: взяти до рук зброю і відстоювати свободу. Я пішов додому. Батько застеріг мене, щоб я не забував своєї провини. Щоб пам'ятав, що ми не контрреволюціонери і не маємо нічого спільного з цим заколотом. Після поразки контрреволюції спитав у батька, як мені бути далі. На той час мені ще залишалося відсидіти чотири з половиною роки. А після звільнення, згідно вироку, протягом трьох років мені заборонялося займатися лікарською практикою. Кордон був відкритий, десятки тисяч покидали країну. Батько сказав, що якщо я більше не хочу його бачити, то можу втікати тож. Але я залишився. Тоді батько порадив мені самому повернутися в тюрму, там зглянуться і скоротять строк. Він помилився: мені довелося відсидіти всі роки. В кінці четвертого року я вже не мріяв про майбутнє. Та й батько помер. Хоч я й не втік за кордон, а все одно його більше не бачив. Якось похмурого ранку я зрозумів: у людини немає майбутнього. Є тільки сьогодні. Є тільки ця хвилина. Правда, буде ще завтрашній день. Але я не впевнений, що він прийде і для мене. Тоді навіщо планувати, якщо не маєш уяви про завтра? — Сюч зламав зубочистку і закурив. — Покликання, обдарованість… То все пусте. Майбутнє залежить від інших…

— Ви говорите так, немов напилися жовчі, — сказав Шалго. — Дійсно, пережити стільки…

— Не втішайте мене. Не треба. Я почуваю себе цілком добре. Мені не потрібно багато від життя. Я не маю якихось особливих мрій, бажань. Працюю. Маю квартиру. Машину. Коханку. Акуратно сплачую квартплату і податки. Музика втішає мене. Замість завтрашнього дня я проектую ґудзики. Щоразу інші, кращі. І не потребую допомоги. Не хочу, щоб мене хвалили, щоб мені співчували. Оце й усе. Ні, ще одне: не бажаю, щоб за мою вечерю розраховувався хтось інший. Я сам…

Скатерка перед Шалго була вже зовсім сірою від попелу сигари. Він старанно дув на неї, зчищав пухкими пальцями, думаючи тим часом про себе, що цей Сюч твердіший горішок, ніж гадав. Цікаво: його песимізм щирий чи тільки награний, щоб приховати за ним свої справжні думки та наміри? Коли так, то треба віддати йому належне: грає добре. Така удавана розчарованість зараз у моді. Правда, якщо добре подумати, то Сюч має всі підстави бути саме таким — розчарованим і недовірливим. Життя його скалічене. Сьогодні вже важко сказати, хто і коли проґавив можливість спрямувати його на правильний шлях.

— Гадаю, що я зрозумів вас, — промовив Шалго.

Сюч лише махнув рукою:

— Не потрібне мені ваше співчуття. Краще скажіть, чого ви від мене хочете?

Шалго химерно всміхнувся:

— Хотів просити у вас допомоги. Але після того, що ви мені розповіли, це бажання мені здається смішним.

— Що ж це за допомога? — запитав Сюч, і в його запалих очах блиснула іскорка зацікавленості.

— Скільки років було вам у сорок п'ятому?

— П'ятнадцять.

— Так от, — почав Шалго. — Наприкінці сорок п'ятого компартія розпочала якусь акцію. Точно вже не пригадую, про що конкретно йшлося. Я працював тоді у контррозвідці. Ми брали в цій акції безпосередню участь. Якось у неділю, перед обідом, нам довелося ходити з квартири на квартиру, збирати підписи. Того тижня було винесено вирок у справі одного військового злочинця. Я добре його знав: то був нещадний, жорстокий садист. Комуністів, утікачів з армії не милував. Направо і наліво підмахував смертні вироки. Я був свідком на тому процесі. Не тільки свідком, а й звинувачем. До речі, злочинець був зразковим батьком, любив свою сім'ю. Незалежно від цього народний суд визнав його винним і засудив до страти. Вирок виконано. Отож дивлюсь я тієї неділі на свій список, і що б ви думали? Знаходжу в ньому прізвища дружини і сина страченого полковника. Виходить, мені треба зайти до них і просити, щоб вони поставили підписи під вимогами комуністів. Пояснив ситуацію своєму керівникові, а він відповів: «Нічого, нічого, піди до них і переконай». Одне слово, довелося таки умовляти їх поставити свої підписи під зверненням, котре було написано тими, які винесли вирок чоловікові і батькові сімейства. — Шалго глянув на Сюча. — Зрозуміли? Як же тепер мені просити допомоги від вас, од людини, якій ми «зіпсували» життя?

Сюч налив у склянки вина.

— Яка ж вам потрібна від мене допомога?

Старий ковтнув вина.

— В тюрмі ви зустрічалися з багатьма людьми, — продовжував Шалго, — Ви добре знаєте, що то за люди. Віктор Меннел був злочинцем. Це факт. В Угорщину приїхав не стільки для того, щоб укласти комерційні угоди, скільки для налагоджений контактів зі своїми агентами.