Андраш Беркеші - Агент №13

— Гаразд, пробачаю, — буркнув у відповідь Шалго. — У вас ще є щось?

— Наскільки нам відомо, ви очолюєте слідство в справі вбивства Меннела. Хотілось би одержати відповіді на кілька запитань.

— Ви помиляєтесь, папо. Слідство веде товариш лейтенант. Я тільки допомагаю йому.

— А нам сказали…

— Неправду вам сказали, пане. До речі, я щосереди проводжу прес-конференції. О дванадцятій. А сьогодні неділя… — Він встав. — Вибачайте, панове. — Помітивши, що Руді Єллінек націлив на нього фотоапарат, Шалго посміхнувся і зауважив: — На вашому місці я б цього не робив.

Єллінек здивовано глянув на нього.

— Я військовий об'єкт, — пояснив Шалго. — З цим знімком у вас можуть бути неприємності. До побачення, панове! — Він повернувся і, важко ступаючи, рушив до виходу.

У ресторані вони вибрали столик біля пальм, навпроти входу. Це було досить далеко від оркестру, зате звідси можна було тримати в полі зору весь зал. Вільних місць не було, перед входом купчились люди, пильно стежачи, за яким столиком відвідувачі збираються вже розраховуватись. Оркестр під керівництвом Палі Мураї у фірмених синіх шовкових жилетах зачаровував іноземців чудовими народними мелодіями. Шалго витер салфеткою від жиру губи і глянув на задумливого Тібора Сюча. Густі темні брови нависали над його глибоко посадженими синіми очима. Овальне обличчя з обох боків прорізали глибокі зморшки. «Он як, — подумав Шалго. — Роки, проведені у в'язниці, не минають даремно».

— Скажіть, Тіборе, — звернувся до нього старий. — Вибачте, ви не заперечуєте, що я вас так назвав? — Сюч схвально кивнув, і Шалго повів далі. — Як ви собі уявляєте своє майбутнє? Запитую тільки тому, що у вас були прекрасні перспективи. Мені не дає спокою настирлива думка. Власне, у мене багато таких настирливих ідей, і це одна з них, про яку хочу вам розповісти. Я вважаю, що людина, котра за покликанням здобула якусь професію, переборювала труднощі, насолоджувалась успіхами, плодами своєї праці, — така людина ніколи не може зневіритися, що б там із нею не трапилось. Ви, синку, були лікарем. Стояли на сторожі здоров'я людей. Це чудово. Не можу повірити, щоб ви зрадили покликанню лікаря.

Сюч уважно слухав старого, а мимоволі згадувались слова, сказані сьогодні по обіді Адамом Рустемом: «Остерігайся, Тіборе, будь обережним з Оскаром Шалго, бо то сатана. Вовк в овечій шкурі. Не вір йому: кожне його слово — це пастка. Оскар Шалго не просто детектив, Тіборе, це найнебезнечніший цепний собака безбожної тиранії. Червоний інквізитор. Колись він стояв на нашому боці, був нашим солдатом, служив під нашим стягом. А потім зрадив. Зрадив друзів, наш прапор, якому присягав, і відтоді щохвилини прагне довести свою вірність сатані». Потім Сюч подумав, що і цей Адам тож старий, має свої примхи і дивацтва. «Нещасний старик. Гадає, що я солдат його армії. Але я не служу нікому».

Сюч дивився на щойно виголене повне обличчя Шалго з напівопущеними повіками і фіолетовим переплетенням жилок, які просвічувалися крізь тонку шкіру. Що потрібно від нього ньому товстунові? Чому він розмовляє з ним так ласкаво? Ні, Сюч не дасть себе в оману ні тому, ні тому. Він хоче спокійного життя. Про що запитав цей старий? Ага, про майбутнє.

Сюч глянув на Шалго.

— Ви запитуєте, як уявляю своє майбутнє? Невже це вас цікавить? — Узявши з посрібленої солонки зубочистку, почав розсіяно креслити якісь візерунки на строкатій скатерці. — Колись свої зусилля я спрямовував на те, щоб забезпечити своє майбутнє. День у день чув лише одне: учись, хлопче, без науки тепер нікуди не поткнешся. Це повторювали мені й мої батьки. Вони були фармацевтами. Колись батько мріяв стати лікарем. Не його вина, що з нього вийшов усього лиш аптекар. Мабуть, надіявся, що син, тобто я, здійснить мрію. Ет, якби я зараз вам розповів, що робив мій батько для досягнення своєї мети, ви б не повірили. Він ніколи не цікавився політикою, але вступив у компартію, пересварившись з усіма родичами. І зробив це тільки для того, щоб створити «класовий фон» для мого вступу в медичний інститут. Щоправда, партія небагато придбала, маючи такого члена, хоча й моєму батькові не доводилося червоніти, бо роки контрреволюції він витримав з честю, не розірвав свій партійний квиток, як дехто, хоч я тоді вже сидів у тюрмі.

— До речі, чому ви не втекли за кордон у п'ятдесят шостому році?

— Була в мене така можливість. Та ви все одно не повірите, як скажу.

— Може, й повірю.