Андраш Беркеші - Агент №13

Фелмері лише кивнув головою у знак згоди. Сумно дивився услід дівчині. Вона зіпсувала йому настрій і загнала в пастку. Розповіла цікаві речі, а він дав слово честі, що мовчатиме. Виходить, і полковникові не зможе розповісти. А чи має він право мовчати про це? Ні, він не повинен був давати слово дівчині. Але ж вона така нещасна…

Підняв голову й раптом помітив Шалго, який щойно зайшов до кафе.

Навіть не повірив своїм очам: старий аж помолодшав у новому сірому костюмі. Ретельно виголене обличчя було свіжим, щоки порожевіли; все це, разом з енергійними рухами, свідчило про те, що сон після обіду пішов йому на користь. Шалго на мить зупинився, озирнувся довкола в тьмяному залі, привітно поманив біляву офіціантку, а коли вона підійшла, по-батьківськи поцілував її в лоб і обмінявся з нею кількома фразами. Дівчина, всміхаючись, кивнула старому і буркотливо поправила йому галстук, що сповз набік. Нарешті Шалго помітив лейтенанта, махнув йому рукою і, спритно лавіруючи між столиками, добрався до нього.

— Кара вас усюди шукає, — буркнув. — Де ви пропадаєте?

— Ніде не пропадаю, я не гуляю, а працюю! Хіба на інше в мене е час? До речі, тіточка Ліза знає, що я тут. — Він дивився на пухкі руки Шалго, на сигару, котра диміла між його пальцями, і міркував над тим, який був би вираз обличчя у старого, якби розповісти йому все, що; вдалося дізнатися од дівчини. — Що ж передав шеф? — спитав.

— Щоб о дев'ятій бути в їдальні, — сказав Шалго. — Хоче вечеряти разом із вами. Сподіваюся, сьогодні увечері ви вільні?! Ні з ким не маєте побачення?

— На жаль. Певно, невезучий я. Нікому мені призначати побачення…

Старий здивовано закліпав очима.

— А Ілонка? Якщо очі мене не зраджують, вона про щось дуже гаряче шушукалася з вами. Симпатичне створіння. Чи не так?

— Симпатичне, безумовно. Але я не з тих, які їй подобаються.

— Так вона вам сказала?

— Вважає мене за головоріза. Та й невисокої думки про нашу роботу. — Фелмері глянув на годинник. — Дядьку Шалго, ви теж увечері прийдете до їдальні?

— Ні, синку. Сьогодні я вечеряю з іншими.

Від стойки долинав веселий гомін, сміх. Старий глянув у. той бік, і його увагу привернуло двоє чоловіків, один з фотоапаратом через плече. Вони розмовляли з Євою та молодим русявим офіціантом Янчі. Тим часом Єва зняла зі стойки піднос і, вигинаючись між столами, швидко наблизилась до старого і Фелмері.

— Що то за люди? — тихо спитав Шалго.

Єва поставила на стіл коньяк.

— Журналісти. Сьогодні після обіду приїхали з Відня.

— Зупинилися тут, у готелі?

— Ні. Янчі познайомив їх із дядьком Рустемом, і, наскільки мені відомо, старий шукає для них квартиру. Увесь час тільки те й роблять, що розпитують про вбивство.

Фелмері помітив, як насупився старий. Йому не подобалась балакучість офіціанта Янчі.

— Гаразд, дочко, спасибі, — сказав старий і розрахувався. — Передай мої вітання батькові.

Не встигла дівчина піти, як біля столу з'явився Янчі з двома чарками віскі на підносі.

— Це ви замовляли? — запитав Шалго у лейтенанта.

Фелмері заперечливо хитнув головою, глянувши в худе, послужливо усміхнене обличчя офіціанта.

— Це від отих двох панів, що біля стойки, — пояснив Янчі.

— Кому? — пронизав Шалго хлопця колючим поглядом.

— Вам. Вони журналісти з Відня, хотіли б вас пригостити. Знають, що ви ведете слідство про вбивство. Гарні хлопці. Можна поставити?

— Можна, хлопче, але назад — на стойку, — сказав Шалго.

— Нащо ж ображати? Ті люди не зичать вам нічого поганого.

— Щезни з моїх очей, хлопче. Мерщій! І якщо скажеш іще хоч одне слово, візьмеш у потилицю.

Хлопець почервонів по самісінькі вуха і вовком подивився на старого. Хотів щось відповісти, але передумав, різко повернувся і пішов назад. Біля стойки сердито буркнув до плечистого, темноволосого чоловіка. Той зніяковіло посміхнувся, похитав головою, тихо озвався до свого супутника, й вони обидва наблизились до стола, за яким сиділи Шалго й лейтенант. Відвідувачі, які сиділи довкола за столиками, не звернули на все те ніякої уваги, та й гамір стояв у залі такни, що ніхто нічого не міг би й почути.

Високий темноволосий чоловік ввічливо вклонився.

— Вибачайте, що потурбував. Я Вальтер Герцог — співробітник агентства Рейтер, з Відня. Дозвольте, пане професор, познайомити вас із моїм приятелем — Руді Єллінеком.

— Будь ласка. Чим можу бути корисним?

— Коли ваша ласка, ми на кілька хвилин присядемо до вас, — сказав Герцог. Розмова велась німецькою мовою, і Фелмері силкувався зрозуміти віденський акцент. Шалго кивнув головою, звільняючи місце фотографу і продовжуючи уважно слухати. — Прошу пробачення, але офіціант неправильно зрозумів нас. Ваше обурення цілком законне, професоре. Ми хотіли, щоб він запитав, чи можемо запросити вас на чарку віскі. Перепрошуємо! Ми не мали наміру образити вас. Ще раз просимо пробачення, пане професор!