Кірстен Бойє - Скоґландія

«Я — це не я. Я й досі Ярвен. Але ім'я — лише оболонка, вона тільки прикриває те, що ховалося під нею все моє життя. Я — принцеса Скоґландська, я жила вигаданим життям і обманювала, навіть сама не здогадуючись про це, всіх, хто був поруч зі мною. Сміх та й годі — сушити собі мізки над якимось вигаданим родовідним деревом на урок мистецтв!»

Може, втіхою їй буде хоч те, що тепер покладено край невідомості, через яку вона страждала, відколи трохи підросла й почала ставити запитання? А саме: хто її батько?

Тепер таємниці нема. Її життя нараз стало прозоре, мов скло. Усе з’ясовано, все збігається. Ось тільки життя це тепер уже не її.

— Я хочу тобі щось розказати, — прошепотів Йоас.

Ох, краще б він дав їй спокій!

— Ти не замислювалася про те, що сталося з моєю матір’ю? Чому я лише з Ліоном, батьком… Адже ти, звісно, всієї правди про нас не знаєш.

«Зараз він розкаже мені, що його мати померла, — подумала Ярвен. — Померла, коли він був ще зовсім маленький. Або зовсім недавно, і він ще й досі в жалобі. Він розкаже зараз, що теж зазнав багато лиха й, мовляв, розуміє, як воно буває… Так ніби це може мене втішити!»

— Ми, скільки й пригадую, жили при дворі, — пошепки почав Йоас. — Ти про це вже, до речі, знаєш. І про те, що ми з Маленою росли майже як брат і сестра. Її мати померла, а моя була жива. Вона зводила на ноги не лише мене, коли я падав, і наліплювала пластир на коліна теж не лише мені. Вона була за матір нам обом. І така вродлива! Найвродливіша жінка при дворі.

Йоас зробив паузу. «Прислухається, чи я не заснула, — промайнуло в Ярвен. — Чи ще слухаю його. Але він не кине говорити навіть тоді, коли подумає, що я вже сплю, це чути навіть з його голосу. Йоас розповідатиме, тому що мусить розповісти, а я — лише привід».

— Звичайно, спершу вони з Ліроном поділяли ті самі погляди, — шепотів далі Йоас. — Вона, як і він, була колись бунтарка, але тепер, коли на майдані перед палацом збиралися люди, вже стояла на балконі поруч із королем і з Маленою за руку й махала вниз рукою. І була невдоволена. Лірон раз у раз заводив з королем суперечку, намагався переконати того, що північ і південь мають користуватись однаковими правами. А їй до цього було вже байдужісінько. Вона не розуміла, чому його це й досі так непокоїть — навіть тепер, коли в нього все так добре складалось і могло скластися ще краще.

Слова пропливали повз Ярвен, немовби позбавлені змісту, немовби якась тиха музика. Ярвен уже засинала. Ось-ось…

— Вона захоплювалася Норліном. «Цей правильно робить, — казала. — Навіщо ти й досі морочиш собі голову отими давніми історіями? Ми могли б уже мати власний палац, коли б ти лишень як слід узявся за діло! Але ти такий безголовий!»

Ярвен перекинулась на бік. Нехай собі розповідає своїм тихим, монотонним голосом. Під її повіками вже зринають перші картинки сну…

— І ось одного дня вона пішла від нас — до одного південного скоґландця, придворного. З батьком розлучилась, усе як годиться, і вийшла заміж за того. Тепер живе з ним у його маєтку біля моря. Він має нафтові родовища, рудники, заводи. Нащо їй тепер та свобода для півночі?!

«Про що це він?» — промайнуло в Ярвен.

— Я знаю, що діється на душі, коли стає соромно за батька чи матір, — шепотів Йоас. — Коли питаєш себе, чи не станеш одного дня й сам точнісінько такий, як він чи вона. Вона — зрадниця, як і Норлін. Ти маєш знати, Ярвен, що ти — не одна така. Я розумію, що в тебе на серці.

Нема нічого кращого, ніж сон. Так тепло. Так затишно. Так хороше…

— Ярвен! — стиха покликав Йоас. — Ти мене слухаєш?

Але під її повіки вже прийшов перший сон.

На світанку двері майже нечутно прочинились. У замку було чимало темниць — унизу, в його найстарішій частині. Попід цими товстими мурами часто блукали, здригаючись від страху, туристи й зважували в руках ланцюги, вже самої ваги яких було достатньо для того, щоб не дати втекти навіть бранцеві-силачу. Звичайно, вони тримали його в полоні не тут.

— Доброго ранку, Ліроне, — привітався Норлін.

Цілу ніч світло в крихітній комірчині, де вони нашвидкуруч влаштували для Лірона камеру-одиночку, то спалахувало, то гасло. Він міцно стуляв повіки, навіть обхоплював руками голову, а проте в очах постійно блимала лампочка. Спалахне — погасне. Спалахне — погасне.

— Хочу з тобою побалакати.

Лірон сперся на лікоть. Високо під стелею, на консолі, стояв телевізор. Цілу ніч на екрані там мигали якісь кадри, і Ліронові доводилося вислуховувати ще й голоси репортерів, усілякі інтерв’ю.