Кірстен Бойє - Медлевінґери

Усіх мешканців і симпатиків Гамбурзької гавані, старого міста й Шпайхерштадту, прошу не судити мене надто суворо за можливі географічні неточності, що могли вкрастися до цієї повісті. Ймовірні дрібні помилки не впливають на загальну правдивість оповіді.

Йоганнес, дванадцятирічний хлопчик, мешкає з матір’ю і морською свинкою Поллілі поблизу гамбурзької гавані.

Брітта, його мати. Вдень вона здобуває освіту, вечорами заробляє на прожиття, працюючи офіціанткою, і часом виявляє неабияку енергійність. Ліна, Йоганнесова найкраща подруга ще від дитячого садка.

Томас, Лінин батько й давній друг Брітти та Йоганнеса, наразі, на жаль, безробітний і без шеляга в кишені.

Пан Їделунґ, новий сусід, з яким швидко заприятелювала Брітта.

Пан Покашиїнський, сусід, із котрим Брітта, мабуть, ніколи не заприятелює; можливо, навіть злочинець.

Пан Країдлінґ, учитель англійської, який всякчас допікає Йоганнесові.

Кевін, дев’ятикласник із Йоганнесової школи, який зі своєю зграєю тероризує молодших школярів.

Патрик і Саша, його друзяки.

Матевка, гангстер, що безчинствує в гамбурзькому Шпайхерштадті.

Нісс, який на свій тринадцятий день народження збагнув, що його батько щось приховує. Ведур, його батько, винахідник, якого медлевінґери віддавна вважають божевільним.

Мунна, Ніссова мати, втручається хоч і пізно, проте рішуче.

Моа, одинадцятирічна Ніссова подружка, не бажає ставати лі-феєю, хоч це і її покликання.

Антак, хранитель історії.

Торіл, його син.

Король, садівник-страдник і друг Ведура.

Королева, що мусить постійно носити за своїм мужем корону.

Ретяк, Айлісс і Артабак, яких знайдено непритомними біля священного гаю і які нічого не пам’ятають.

У сірій імлі гамбурзького весняного надвечір’я їхала вантажівка з меблями: обережно, насилу втиснулася у вузьку вуличку з одностороннім рухом, мало не зачепивши «гольф», якого власник необачно припаркував на самому розі.

— Ах ти ж, лайно! — промурмотів водій. — А ще ж ця бруківка! Кляте середмістя! І чому саме нам вічно дістаються такі рейси?

— А могло ж бути чудове передмістя, — мовив водій-напарник, запалюючи цигарку. — Котеджі… Купа місця для паркування. Жодних тобі східців…

— І котрий поверх цього разу? — поцікавився водій. — Не п’ятий?

Напарник затягнувся цигаркою.

— Лише другий, хвалити Бога, — відповів. — Та все одно високо, бо, сам бачиш, тут усе стара забудова. Мабуть, знову будуть дерев’яні східці. Вузькі. Вичовгані.

— Лайно собаче! — вдруге вилаявся водій. — Добре, хоч манатків цей клієнт настарав небагато. Зразу видно: одинак!

— Але ж шафа яка! — заперечив напарник.

— Твоя правда! — зітхнув водій. Поглядаючи праворуч, де щільно стояли припарковані автомобілі, він вів важку вантажівку дуже-дуже повільно.

Позаду залунали нетерплячі гудки.

— Ну, що за бевзь! Не лишив нам ані шпаринки! І як ми маємо тут протиснутися?

— Доведеться тобі зупинитися в другому ряді! — пробурчав напарник. — Ну, й веселенький сьогодні випав деньок!

— Твоя правда, — погодився водій.

Тут відчинилася брама одного з будинків, і до вантажівки підійшов якийсь чоловік у джинсах.

— Нарешті приповзли, — неприязно кинув він.

Нісс, сидячи навпочіпки на галявині в траві, вмочив пензлика у фарбу.

— Будь ласка, Ведуре! — сказав він. — Чому ти неодмінно хочеш це зробити? Адже досі ти якось без цього обходився!

Батько засміявся.

— А тепер хочу! — сказав він. — Тепер я маю потрібну силу струмів, і в мене вийде, синку! Я збільшив діаметр вентилятора, і ми зможемо здобути бажану силу струмів… Ну, десь таку… Тож тепер я зможу нарешті…