Кірстен Бойє - Медлевінґери

— Прикро… — промурмотіла Моа, розкришуючи листок за листком. — Ой, як прикро!

Нісс завмер. Дивно, як він досі про таке не подумав! Звісно, Моа права, Чому їй від першого дня визначено, ким вона має стати? Навіть коли врахувати, що лі-феї мають вищий пошанівок у краї, ніж будь-хто інший, за винятком хіба що короля. Але що, коли вона хоче займатися чимось іншим? Пекти хліб чи молоти зерно, виготовляти речі з дерева чи обробляти землю? Такий дар — звісно, чудово, але що, коли вона його не хоче? Либонь, мав би бути передбачений і такий випадок, коли дівчинка не хоче ставати лі-феєю…

«Принаймні я б собі такого теж не бажав, — збентежено подумав Нісс. — Ні, дякую. Хоча це, звісно, просто чудово, коли можеш одним-єдиним словом проростити зерно чи виплекати полуниці, а для дорослих — пиво й вино. Або прозаїчну картоплю. А ще — розмовляти з тваринами! І хіба ж це не чудово, коли усвідомлюєш, що досить сказати слово — і все почне рости, як шалене, і всі матимуть що їсти й пити, і ніхто не залишиться голодним!»

Нісс навіть не міг собі уявити, що воно таке — голод. Про голод він знав лише з дуже-дуже стародавніх легенд, у яких згадувалися істоти, котрі називали себе людьми (саме слово чого варте!) й котрі, якщо Нісс правильно зрозумів, були, мабуть, чимось на кшталт здрібнілих велетнів, позбавлених змоги чарувати. Але то були, звісно, казки, і всі знали, що голоду просто бути не може, і не лише тому, що подібні істоти — це щось абсолютно немислиме. І яке з них було би пуття? Історії про людей залишалися найпохмурішими з усіх стародавніх переказів, бо там завжди йшлося про сумні речі: про голод і війни, про пошесті й ошуканство, про злидні й відчай, зраду й боротьбу — і ніколи про чари або чудеса. Ось чому медлевінґери розповідали їх так рідко — незабаром, либонь, і зовсім забудуть… Казки про велетнів і чарівників куди цікавіші!

— Ніссе! — обізвалася Моа. — Ти не слухаєш!

Нісс злякано здригнувся.

— Справді! — визнав він. — Я задумався. І гадаю, тобі не можна бути такою невдячною. Бо це просто неймовірний дар, коли можеш умить виростити рослину. І як корисно!

— Як на мене, то хай би це робив хтось інший! — затялася Моа. — Подумай тільки про білі шати!

Нісс кивнув головою.

— Але ж цього не змінити, — сказав він. — Бо ти з цим народилася — і крапка. Можливо, ти просто не ширятимеш, якщо тобі це так неприємно. І не носитимеш білих шат. Десь так.

— Це ти так думаєш! — сердито форкнула Моа.

Нісс витер руки до куртки.

— Мені треба порозвішувати оголошення, — сказав він. — Не бери те собі до голови, Моа. Це все, що я тобі можу порадити.

— Ясно, — промимрила Моа, втупившись у землю.

Нісс уже рушив до села, коли йому щось спало на думку.

— Моа! — гукнув він. — Але тоді я не розумію, пощо тобі сюди ходити! Якщо тобі так огидно бути феєю! Просто забудь цей гай, та й годі. Принаймні на час, поки ти ще не мусиш там працювати.

Моа так і не підвела голови.

— Ясно, — ще раз промимрила вона.

— Ну, це вже занадто! — вигукнула Брітта. Перед брамою все ще стояла вантажівка — та так близько до дверей, що в Брітти не було жодного шансу виїхати з закапелка, де вона припаркувала свого невеличкого потовченого автомобільчика. — Ти таке бачив? Яка безпардонність!

— їм же треба було якось стати, щоби вивантажити меблі! — благально мовив Йоганнес. Він уявив собі, як мама зараз вискочить на вулицю й почне сваритися. Після такого нові сусіди, що вселяються в помешкання Дреґерів, нізащо не стануть виголошувати з балкона тостів за Бріттине товариство.

— Я ж мушу їхати! — скипіла Брітта, хапаючи свою куртку з одежного гачка. — Якщо я спізнюся, мене виженуть з роботи! Ти й не уявляєш, скільки людей хоче працювати офіціантами! Чи гадаєш, що мені краще знову шукати іншої роботи? А розкішні чайові…

— Тільки не сварися, мамо! — благав Йоганнес. — Прошу тебе!

Брітта зітхнула.

— Як не сваритися з придурками? — запитала вона, але ці слова вже означали, що вона принаймні спробує розмовляти спокійно. — 3 моєю роботою… Я мушу стримуватися цілими вечорами…

Вона відчинила вхідні двері. Під’їздом гуляв холодний протяг, бо брама стояла розчахнута навстіж. Знадвору почулися кроки, й водночас пролунав схвильований чоловічий голос:

— Тільки обережно, благаю! Це антикварна річ! Я отримав її у спадок!