Кірстен Бойє - Медлевінґери

Йоганнес кивнув головою.

— Половину я вже зробив, — запевнив він матір.

Брітта скуйовдила йому чуба.

— Знаєш що, синку? Досі не збагну, як це я доп’яла собі таку мудру дитину!

— Бувай, мамо! — попрощався Йоганнес.

Тепле весняне сонце швидко висушило фарбу на папері. Нісс поскладав аркуші один на одного й скрутив руркою. Тоді випростався й зробив глибокий вдих.

Звісно, він міг би й просто відмовитися. І хай би Ведур сам писав усі ці оголошення і бігав людними місцями, розвішуючи їх, витратив цілий день, щоб із кожним щиро поговорити, розповісти про всі свої винаходи, нечувані й небачені, відколи медлевінґери живуть у цьому краї, не помічаючи, як його слухачі підсміюються з нього (дехто — сумовито), але приязно вислуховують, адже раніше всі вони шанували Ведура, до його голосу дослухалися в краї, і нині всяк бажав, щоб Ведур знову став таким, яким був колись. Чи майже всяк, подумав Нісс. Ні, краще вже хай Ведур якомога довше побуде в лісі, у своїй майстерні. А Нісс тим часом порозвішує оголошення, трохи посміється разом із людьми (якщо ті сміятимуться), але тільки трішечки, саме стільки, щоби вони збагнули: йому теж ця вистава здається чудною, однак він любить Ведура. Одне чи й два оголошення він порве і викине за селом у море. Ведур не стане перевіряти, чи всі вони вивішені.

Перше почеплю біля священного гаю, вирішив Нісс. Там усе має обійтися без пригод, бо хто б туди ходив у будні?

Та коли він підійшов до тих двох вузьких, високих скель-колон, що утворювали ворота, з-за священних кипарисів йому назустріч вибігла маленька постать. Якусь мить хлопцеві здавалося, начебто малеча має намір пробігти повз нього, ніби й не помічаючи, і Нісс хотів уже полегшено зітхнути, коли це вона таки підвела на нього очі.

— Ну? — мовила Моа сердито, мовби хотіла напасти. — І що ти тут поробляєш?

Нісс поглянув на дівчинку згори вниз. Лише на два роки молодша за нього, але коли не глянеш на неї, їй начебто завжди сім. Ну, щонайбільше вісім. Важко було собі уявити, що ця Моа колись перетвориться на розважливу лі-фею. Коли Нісс згадував, як лі-феї плавно й урочисто ширяють понад селом, як по-королівському вони тримаються, яким повноголосим теплом лунають їхні співи у священному гаю, то його брали сумніви, чи стане Моа коли-небудь такою, як вони.

— Це тебе не обходить, Моа-Вель, крихітний скелетику, — відказав хлопчик.

— Ану спробуй ще раз мені таке сказати! — люто викрикнула Моа, закинувши назад голівку. — Тут священний гай! Нагадую тобі, якщо ти, може, забув.

«А її волосся! — подумав Нісс. — Надто вже розкошлане. І коліна такі, що хоч не дивись. Якась вона не така вдалася. Лі-фея? О ні…»

— Та ні, жодних лихих намірів, — почав виправдовуватися він. — Я тільки приніс оголошення. Це ж дозволено.

Моа підозріливо подивилася на хлопчика.

— І що ж там написано? — запитала вона.

Нісс розгорнув рурку й причепив до скелі аркуш, котрий виявився верхнім.

— Мій батько показуватиме свої винаходи, — сказав так спокійно, ніби йшлося про найнормальнішу на світі річ. — Завтра. Смерком. Приходити можна всім.

Моа ступила крок ближче й прочитала.

— Знову всі вмиратимуть зо сміху, — сказала дівчинка. — Перекажи йому мої слова. Геть усі сміятимуться.

Нісс зіщулився.

— Не сміятимуться, якщо ті штуки запрацюють, — мовив невпевнено.

Моа постукала себе по чолі.

— Еге ж, якщо! Якщо би свині вміли літати, то були б вони метеликами.

Ніссові зовсім не хотілося базікати про свиней та метеликів. І про батька також.

— Я теж міг би тебе запитати: що ти тут робиш? — змінив він тему розмови. — Тут, посеред гаю. Ба біля кипарисів. Цікаво було би довідатися.

Тут Моа знітилася, це він достеменно бачив, але наступної миті випросталася, ніби хотіла враз підрости.

— Рано чи пізно мені таки доведеться стати лі-феею. І тут колись буде моє робоче місце! От я й ознайомлююсь, так би мовити. Знайомлюся з майбутнім місцем праці. — І метнула в хлопчика швидкий погляд. — Але щоб ти цього ніде нікому не розповідав! — наказала. — Передусім моїй матері.

Дев’ять оголошень, що лишилися, Нісс знову скрутив у рурку й поволі рушив до села.

— А чому ні? — здивувався він.

— А тому! — відказала Моа. — Тому що, знаєш… мати боїться, щоб я не заходила далеко. Сама. Адже тут таке пустельне, моторошне місце. Досить моторошне.