Кірстен Бойє - Скоґландія

Комірчина була маленька, під нетинькованою стіною — дощаний тапчан, у кутку на підлозі — відро. Ярвен виглянула в заґратоване вікно: на здичавілій галявині повсюди росли молоді берізки. Прислухавшись, почула, як неподалік дзюрчить струмок.

У хаті десь розмовляли її супутники. Крізь дерев’яні стіни голоси ледве проникали, зрозуміти їх було важко, але де чий голос Ярвен чула. «Викрадачів четверо!» — нагадувала їй Нагіра, і якщо судити з голосів, то один із них був, мовляв, жіночий.

Ярвен лягла на тапчан і натягла на себе тоненьку ковдру. Уночі вона нібито мала мерзнути. А де висів місяць, як поглянути з вікна? Та навряд чи їй доведеться розповідати про це так докладно, про це вони, певно, не розпитуватимуть.

— Нагіро! — гукнула Ярвен. — Думаю, я це запам’ятаю! Тепер я в курсі!

Десь у глибині хати брязнула об порцеляну чи то ложечка, чи то виделка; хтось засміявся.

— Нагіро! — знов гукнула Ярвен. — Випускайте вже мене звідси!

Не може ж бути, щоб її ніхто не чув, адже стіни тут досить тоненькі.

— Гей, Нагіро! Я вже все роздивилась!

Розмова за стіною тривала. Нарешті Ярвен почула кроки. Під дверима вони завмерли.

— Сподіваюся, ти там не нудьгуєш! — промовила Нагіра. Голос у неї був холодний. — Сподіваюся, тобі в нас до вподоби, маленька Ярвен! А ще я сподіваюся, що тут, у темному лісі, серед ночі, самій-самісінькій тобі не буде страшно. Мені шкода тебе, але ми не маємо змоги тут довше затримуватись. Ми лише хутенько щось іще перекусимо — і знов у дорогу. Мені шкода, адже помирати з голоду не дуже приємно, а зі спраги — й поготів. Та за кілька днів люди, кажуть, непритомніють, а потім це вже не має ніякого значення. Бувай, маленька Ярвен! Бувай!

— Нагіро! — вереснула Ярвен.

Але кроки вже стихли.

— Нагіро! — не своїм голосом закричала Ярвен, скочила з тапчана й загупала кулаками в двері. До горла їй підкотилася нудота, серце шалено калатало. — Нагіро! Що все це означає?!

Але ніхто не відповідав. Звідкись почулися такі звуки, наче хтось підсовував назад під стіл стільці.

Ярвен молотила кулаками в двері доти, доки потерпли руки.

— Малено! Йоасе! — гукала вона, нічого не розуміючи.

Ярвен усе гупала в двері, кричала, з чола їй стікав піт і заливав очі. Чому вони направду замкнули її? Що це їм дасть? Адже так вони свого плану повік не здійснять!

— Нагіро! — кликала Ярвен. — Малено! Йоасе!

Невже Нагірина ненависть і досі така глибока, — ненависть до Норліна й переможної суперниці, чиєю донькою була Ярвен? Але чому за неї не заступилися бодай Малена чи Йоас? А може, Нагіра посадила під замок і тих двох — може, десь в іншій комірчині?

— Нагіро! — не вгавала Ярвен. — Нагіро, прошу тебе! Ну, прошу тебе, благаю! Нагіро! — Вона ридала, як мала дитина.

— Бувай, маленька Ярвен! — пролунав за дверима Нагірин голос. — На жаль, у нас іще багато справ.

Котрийсь із юнаків засміявся.

— Малено! — схлипувала Ярвен. Голос у неї зірвався.

— Хай щастить, Ярвен! — кинула за дверима Малена. — Влаштовуйся там зручненько!

— Атож, влаштовуйся зручненько, — додав Йоас. — Адже ліжко там є.

Згодом захурчав двигун, потім другий. Ярвен почула, як авта рушили з галявини. Дівчина впала на тапчан і обхопила руками голову. Її пойняла паніка.

Больштрем рвучко відчинив двері до Норлінової спальні. Лампа на нічному столику яскраво горіла, але Норлін уже лежав роздягнений у ліжку й спав. Напроти ліжка стояв телевізор з широченним екраном. На ньому миготіли кадри з нічного життя, звук не працював.

— Норліне! — вигукнув Больштрем і ввімкнув такий гучний звук, що й мертвий прокинувся б.

Норлін підхопився й зиркнув на будильника на нічному столику.

— Друга година! — промовив він. — Больштреме, заради Бога, що сталося?

Больштрем тугіше затяг пояса на своєму домашньому халаті, сів на стілець біля вікна й сказав:

— Зараз побачиш.

Норлін втупився в екран. Знову зйомки з вертольота, зеленаве світіння приладів нічного бачення, рокіт гвинтів.

— А що таке? — озвався Норлін і сперся на лікоть. — Що сталося?

— Вони позбавляють нас роботи! — махнув рукою Больштрем. — Міст через ущелину на південному острові.

Цієї миті вертоліт опустився майже до самої землі й повернув убік. На екрані постав кілометровий каркас із заліза й бетону, напнутий над найглибшою ущелиною в Скоґландії, — елегантний, тендітний витвір, що нагадував мереживо щонайтоншої роботи. Гордість країни! Тепер цей міст посередині був розірваний. З руїни стриміла плутанка сталевих ферм і балок, стометрові опори попереламувались, мов сірники.