Кірстен Бойє - Скоґландія

Ярвен утерла рукавом очі. Може, це й справді було потрібно — замкнути її, змусити попанікувати… Мабуть, це було таки потрібно. Але ж у Нагіриному погляді Ярвен побачила й задоволення! Нагіра все ще не була певна, чи не має вона її, Ярвен, ненавидіти.

Лорок подав Ярвен склянку з водою й сказав:

— На, попий, перш ніж утікати! Вода тут, у лісі, є скрізь, отож спрага тебе, як прийдеш до них, не мучитиме. А ось голодна ти маєш бути! Їсти ми тобі не дамо!

Ярвен жадібно випила воду й спитала:

— І куди?..

— Весь час оцією дорогою, поки вийдеш на шосівку, — пояснила Нагіра. — А там звернеш праворуч. Якщо трапиться машина, зупиняй. А потім, коли все залагодиш, подаси нам знак, ми будемо неподалік. Щасти тобі, Ярвен! Тепер усе залежатиме від тебе.

Ярвен кивнула головою, а Лорок так міцно схопив її за плечі, що тепер Ярвен сміливо могла показувати на них синці.

— Хвилиночку, Лороку! — похопилася Малена й, підбігши до Ярвен, прошепотіла їй: — Не забувай, Ярвен! Хоч би що ти тепер робила, ні на мить не забувай про те, що ти — принцеса Скоґландська!

Ярвен пильно подивилася на неї, тоді щосили затопила Лорокові в обличчя й кинулась бігти. Вона ще чула, як позаду лайнувся Лорок, потім долинули його кроки по м’якій лісовій землі. У глибоких сутінках та ще під деревами важко було об щось не перечепитись, але місяць досить непогано освітлював їй дорогу. Один раз вона сховалася за дерево й перечекала, поки Лорок пробіг повз неї. Аж через деякий час, що здався їй вічністю, вона обережно рушила далі, обминаючи пообламуване вітром гілля, і нарешті дісталася до шосівки. Тут вона знов побігла.

Чи так само вона робила б, якби втікала насправді? Чи так само поводився б Лорок? Цього для її історії мало вистачити.

Позаду з темряви вихопилося світло від фар якогось авта. Ярвен вискочила на середину шосівки й замахала руками.

Нагіра чекала на галявині доти, доки повернувся Лорок.

— Ну? — озвалась вона.

Лорок стенув плечима й промовив:

— Я, звісно, міг би запросто наздогнати її. І про це, якщо замислитись серйозно, не важко здогадатись. Хіба що спіткнувся б і добряче гепнув. Я ж бо бігаю куди прудкіше, ніж вона. Але там вони серйозно не замислюватимуться. Коли до них прибіжить оцей зайчик — люба його серцю маленька Ярвен, така зневірена, вся в розпачі, тоді вони їй повірять. Ах-ах, мовляв, хто ж це їй таке зробив?! А ти хитру історію придумала, Нагіро. Воно й справді могло бути так, як вона їм розкаже.

З хати почулися обурені вигуки, вслід за ними збуджений гомін кількох голосів.

— Що там у біса скоїлось? — насторожилася Нагіра. — Атож, історія непогана, якщо вона непогано її розкаже. А вона це таки зробить.

— Нагіро! — крикнув Тілокі й вибіг, важко дихаючи, надвір. — Нагіро, хутчій сюди, поглянь! Стався теракт, і я не думаю…

— Ще один?! — приголомшено перепитала Нагіра. — Вони ж бо лише недавно…

— Я не думаю, що це скоїли вони й цього разу! — вигукнула Малена.

— Тілокі причинив за Нагірою двері й пояснив:

— Міст через ущелину на південному острові! Вони припасли його, мабуть, насамкінець: надто великі збитки для скоґландської економіки. Хіба ти завше не казала про це й сама, Нагіро? Але я не вірю в те, що це був Норлін. Ні, цього разу не він.

Лиш екран телевізора з кадрами, що раз у раз мінялися, освітлював сутінки на кухні.

— О Боже! — промовила Нагіра й подумала: «Тепер я вже не зможу їх стримувати. Я довго гуртувала довкола себе всіх тих, хто хотів боротися за нашу північ. Довго ми становили загрозу півдню, були неабиякою силою в протистоянні з ним. І нам усе ж таки щастило запобігати найгіршому. Але я знала, що на півночі вони вже не довго зберігатимуть спокій. Надто після того, що сталося за останні місяці. Кожен юнак, що втрачає роботу, кожна дівчина, що невдоволена своїм життям, кожен батько, що не знає, чим годувати сім’ю, — всі вони після того, як Норлін запровадить свої закони, щонайпізніше після того, як він введе на північ війська, довідаються, хто винен у їхній біді: Норлін і південь. І відповіддю на кожне зло буде те, що оце діється. І ненависть наростатиме. Вони вже без вагань наражатимуть на небезпеку й людські життя. Цієї ночі вони зробили це вперше. Досить було лавині зрушити з місця, досить було розпочатися терактам, і спинити їх уже неможливо. І все, до чого вдаватиметься південь, щоб захистити себе, буде марним, бо він має справу з людьми, які, не вагаючись, поставлять на карту навіть власне життя. Я намагалася завадити цьому, але зазнала невдачі. Хто захистить тепер країну від людей, котрі втратили надію, котрим байдуже, якщо вони, підриваючи бомбу, накладуть головою й самі? Чим Норлін збирається погрожувати людям, які ладні пожертвувати останнім, що в них іще лишилося, — власним життям?»