Кірстен Бойє - Скоґландія

— О Господи! — прошепотів Норлін. — Але ж про це ми не домовлялися, Больштреме!

— Звичайно, ні, — відповів Больштрем.

Тепер вертоліт пірнув в ущелину й полетів уздовж мосту — власне, уздовж того, що від нього лишилося.

— А крім того, якби, на мою думку, був потрібен іще один теракт, то спершу я спинив би свій вибір, безперечно, не на мосту. Надто дорого він обійдеться нам, Норліне. Відбудовувати його доведеться роками, для скоґландської економіки це просто катастрофа. Перервано найкоротше сполучення між півднем і північчю, й наслідків цього я навіть не годен собі уявити. — Больштрем зітхнув. — Саме того ж ми, зрештою, й вибрали стадіон, — додав він. — Вплив на населення колосальний, а економічні втрати мінімальні.

— Виходить, це не ми? — спитав Норлін. Очі в нього тепер були широко розплющені, від утоми в них не зосталося й сліду.

— Про що ти кажеш?! — роздратовано кинув Больштрем. Він устав і заходив узад-уперед по кімнаті. — Адже ми не божевільні, щоб самим собі завдавати такої шкоди! Цього разу то були таки бунтарі, Норліне, й церемонились вони, Бог свідок, не дуже! Добре хоч, що цей теракт вони вчинили вже після півночі, коли на мосту було небагато машин. Щоправда, напевно не відомо, скільки їх полетіло в прірву. Зважитись на останній крок, найгірший, вони вочевидь усе ще бояться. Але жертви будуть і так. Справа обертається таки серйозно, Норліне! Це вже починається! Хтозна, що стане їхньою ціллю наступного разу!

Норлін важко засопів і пробурмотів:

— Тоді вибору нам уже не лишається. І розуміти це мають усі. Всі! Ми мусимо нейтралізувати їх. Мусимо ввести на північ війська! У мирній Скоґландії місця для таких людей немає!

Больштрем замислено кивнув головою й забубонів:

— Гадаю, тепер уже не знайдеться нікого, хто б цього не усвідомлював. Це мають утямити навіть найбільші ідеалісти й мрійники! І все ж… не хотів би я, щоб ціна виявилась така висока. — Він спинився перед Норліновим ліжком. — Тобі треба вставати, Норліне. Ми негайно вилітаємо до ущелини. Ще вночі ж таки. Віце-король має бути там, де сталася катастрофа, не гаючи жодної хвилини. Треба вже давати перші інтерв’ю. І накажи армії перейти до повної бойової готовності. Тепер повсюди, у всіх на очах мають бути уніформи. Це заспокоює людей і водночас нагадує їм про те, яка велика небезпека.

— Зараз я спущуся, — кивнув головою Норлін. — Можеш іти.

— Слухаюся, ваша високосте! — всміхнувся Больштрем і взяв з нічного столика пляшку. — Сподіваюся, ви не матимете нічого проти, якщо я прихоплю з собою й оце? У таку рань воно вам, гадаю, однаково ще не потрібне. — Й, іронічно вклонившись, причинив за собою двері.

Ярвен лежала на тапчані й дивилась у вікно. «Тепер я могла б навіть розповісти їм, де висить місяць, — міркувала вона. — Я можу спостерігати, як він підіймається над верхівками дерев… Принаймні це відвертає мої думки».

Вона й наплакалася, й накричалась, і тепер уже давно лежала мовчки. Намагалась уявити собі, що почуває людина, коли помирає з голоду. Та спершу вона, Ярвен, знемагатиме, певна річ, від спраги. Адже води їй вони теж не залишили. Смерть від спраги — це, мабуть, щось жахливе.

Ярвен схлипнула. «Усього цього не може бути! — міркувала вона. — Усього цього просто не може ж бути! Якщо я зараз засну, а згодом прокинусь, то потім усе, мабуть, виявиться лише сном — усе, що зі мною трапилось після отого кастингу в Реперовому готелі. Реперів готель… Хто б міг подумати, що таке станеться…»

Почувши гудіння двигунів, вона злякано здригнулась.

— Я тут! — закричала Ярвен. Їй було байдуже, хто приїхав у тих автах, що саме завертали на галявину, — Норлін, Больштрем — будь-хто; краще вже нехай приходять вони, ніж лежати в крихітній комірчині й помирати від спраги. — Я тут, гей! Тут я! Це я, Ярвен! Заберіть мене звідси, прошу вас, заберіть!

У замку крутнувся ключ, двері відчинилися.

— Тепер ти знаєш, як почувається людина за таких обставин, — промовила Нагіра й потягла Ярвен з комірчини. — Тепер вони тобі повірять, коли розкажеш про це.

Ярвен дивилася на неї й мовчала.

— Ярвен, Нагіра хотіла тільки, щоб ти пережила все це насправді, — сказала Малена. — А то хіба б ти розповіла про свій страх переконливо, якби в житті ніколи його не зазнала? Больштрем не дурень!

— Принаймні ти не мала б докладати до цього рук! — прошепотіла Ярвен. — Ти і Йоас!

— Так, це була крапка над «і», — мовила Нагіра. — Малена й не хотіла. Спершу не хотіла. А ти що, трохи не померла від паніки? Це добре. Атож, пореви, гарненько пореви! Заплакані очі лише додадуть усьому ще більшої правдоподібності.