Кірстен Бойє - Скоґландія

— Північ і південь… — промурмотіла Ярвен. — Авжеж, звичайно. Норлінова донька.

Вона помовчала.

— Сподіваюся, тепер ти розумієш, чому до нього треба йти саме тобі, — суворо промовила Нагіра. Увесь цей час вона лише слухала. — Він вочевидь був дуже щасливий, коли знайшов тебе! Його втрачена донечка, його Ярвен! Коли ви побачилися вперше, він себе мало не виказав.

— Так, — тихо мовила Ярвен.

В очах у нього тоді стояли сльози, він ледве вимовив, затинаючись, її ім’я. Норлін любив її, попри свою жадобу до влади, підступність, жорстокість і мерзенність. Віце-король любив її, в цьому не було сумніву. Норлін — її батько. Адже їй завжди так хотілося мати батька…

— Заради Бога, тільки не розпускай знову патьоки! — сказала Нагіра. — Як є, так уже є, і ти нічого не зміниш!

— Але я цього не хочу, не хочу! — прошепотіла Ярвен. Крізь схлипування її слова ледве можна було зрозуміти. — Зробіть щось, щоб це була неправда!

І знову до неї ступив Йоас. Пригорнув її й сказав:

— Ми тут нічого не вдіємо, Ярвен, сама знаєш. І ніхто нічого не вдіє. Але, повір мені, я розумію, що тепер у тебе на душі.

— Я не хочу бути донькою якогось… — схлипувала Ярвен, відчуваючи, що її ось-ось замлоїть. — Він злочинець! Гіршого світ не бачив! Я — не його донька, не донька злочинця! Я ж не донька злочинця! Не хочу бути донькою злочинця!

— Заспокойся, Ярвен, усе ж бо гаразд, — прошепотів Йоас. Тепер з нею розмовляв лише він, лише він утішав її. — Норлін — не злочинець, отож і ти — не донька злочинця! Ти — та, хто ти є, Ярвен, нічого ж не змінилося! Ти й досі така самісінька, якою була доти, як ми тобі про все розповіли. Ти — Ярвен, чуєш мене? Ярвен, яка не виказала нас, коли ми втікали, яка хоче допомогти нам урятувати Скоґландію. Нічого не змінилося, Ярвен! Ти лишаєшся сама собою!

Його рука гладила її голову, плечі, гладила знов і знов, і він знов і знов проказував ті самі слова, так наче це було заклинання. І Ярвен помалу заспокоювалась.

— Так, я й досі та сама Ярвен, — шепотіла вона. — Так, певна річ, це правда.

— Ну, звичайно, правда! — жваво підхопила Малена. Мабуть, вона аж тепер знову зважилася заговорити до Ярвен. — Ти й досі та сама. А крім того, ще й моя двоюрідна сестричка, і це, як на мене, зовсім не погано. Тобто, коли вже я не маю ні рідної сестри, ні рідного брата.

Ярвен підвела на неї очі й стиха промовила:

— Гадаю, мені треба спершу все обміркувати. Я маю спершу все це… Все це я маю спершу по-справжньому усвідомити.

— Авжеж, поспішати нікуди, — всміхнулася Малена. — Ще скляночку води? Ти ж бо пролила стільки сліз, що не завадить поповнити запаси!

Ярвен спробувала відповісти їй також усмішкою.

Меонок, Лорок, Тілокі й Нагірна стояли довкола і дивилися не неї враженими й водночас святобливими поглядами, так наче перед ними було новонароджене дитя, якесь чудо. І Ярвен, замість усміхнутися, не стрималась і раптом знову заплакала.

Змінити вона нічого не могла. Як воно вже було, так і було.

Заснути Ярвен не могла.

Нагіра навіть звільнила для неї ліжко, — в одній кімнаті з Маленою та Йоасом, — і після кількох майже безсонних ночей тепер Ярвен мала б спати, як мертва.

Гроза вляглася. За вікном без завісок виднілось узлісся неподалік — непроглядне, мов чорна стіна, а вгорі— білий, з блакитним полиском, як ото збиране молоко, місяць. Стояла така глибока тиша, що аж у вухах дзвеніло, тільки час від часу пискне десь уві сні пташка. Від сліз подушка в Ярвен уже давно була мокра.

— Ярвен! — шепнув Йоас.

Перед тим як розійтися спати, вони всі разом ще обговорювали план; це тривало кілька годин, поки Нагіра зрештою лишилася задоволена. На екрані телевізора з вимкненим звуком тим часом пропливали кадри: стадіон у руїнах, приголомшений віце-король, розмахував руками головнокомандувач армії, стадіон у руїнах… І так знов і знов, знов і знов.

— Ярвен! — шепнув Йоас. — Ти спиш?

Якби Ярвен довелося описувати, що в неї було тепер на душі, то вона не знайшла б для цього жодного слова. Назвати її стан розпачем було б і замало, й забагато воднораз. Усередині все заніміло, так ніби в ній уже ніколи не могло прокинутися жодне почуття: ні печалі, ні переляку, ні страху, а вже радості — й поготів.

— Не розмовляй! — промурмотіла вона.

Здавалося, земля вислизнула з-під ніг, і тепер не зосталося нічого, що досі було в неї опорою; летиш, тільки розмахуєш руками й не знаєш, коли впадеш. Усе її життя — суцільна брехня, втрачено й останню віру, яка лишається навіть у того, кого позбавляють загалом усього, — віру в те, що ти — це ти.