Ю Несбьо - Червоногрудка

«Ти міг би запросити нас на різдвяну ялинку, як раніше», — подумала Хелена, але змовчала. Вона все ще раділа, що змогла здолати всі перешкоди, які мати заходилася чинити їй перед від’їздом.

— Джанджичу! — крикнув Брокхард чорнявому хлопчику, який стояв біля стіни і чистив сідло. — Приведи Венецію.

Хлопчик пішов до стайні. Брокхард стояв, граючись батогом і погойдуючись. Хелена поглянула на годинник.

— Боюся, я не зможу довго тут залишатися, гер Брокхард. Моє чергування…

— Звичайно. Я розумію. Тоді я перейду до справи.

Зі стайні почулося гучне іржання і стукіт копит по дощаній підлозі.

— Так вийшло, що ми з твоїм батьком були, можна сказати, компаньйонами. Зрозуміло, до цього прикрого банкрутства.

— Я знаю.

— Так, і ще ти знаєш, що у твого батька було багато боргів. Але це не так уже й страшно, тому все йшло, як ішло. Вся річ у тому злощасному… — Він замовк, підшукуючи потрібне слово. І знайшов його: — …зближенні з єврейськими лихварями, воно дуже зашкодило йому.

— Ви маєте на увазі Йосифа Бернштейна?

— Я вже не пам’ятаю, як їх звали.

— Дивно, адже ви запрошували його до себе на Різдво.

— Йосифа Бернштейна? — Андре Брокхард засміявся, але очі його залишалися серйозними. — Це, напевно, було дуже давно.

— У грудні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого. До війни.

Брокхард кивнув і нетерпляче поглянув на двері стайні.

— Ти все це пам’ятаєш, Хелено! Це добре. Крістофер потребуватиме поруч із собою ясної голови. Бо свій глузд він раз у раз втрачає. А взагалі він добрий хлопець, та ти й сама це зрозумієш.

Хелена відчула, як закалатало в неї серце. Що відбувається? Брокхард-старший говорить з нею як з майбутньою невісткою. Але здоровий глузд швидко впорався з острахом. Коли вона заговорила, то намагалася, щоб її слова звучали доброзичливо, та тверезий розум ніби схопив її за горло, через те голос став різким і металевим.

— Гер Брокхард, сподіваюся, тут немає жодного непорозуміння.

Схоже, Брокхард помітив, як змінився її тон, бо в його відповіді так само вже не було колишньої теплоти:

— Якщо так, слід усунути це непорозуміння. Я б хотів, щоб ти поглянула на це.

Він дістав із внутрішньої кишені своєї червоної куртки аркуш паперу, розгорнув його і простяг Хелені.

Вгорі на аркуші було написано: «Burgschaft» [37] Тут: Поручительство (нім.) . Документ нагадував контракт. Вона пробігла очима рядки, написані битим письмом, але не зрозуміла з них нічого, крім того, що там йшлося про будинок у Віденському лісі і внизу стояли підписи її батька й Андре Брокхарда.

— Схоже на поручительство, — сказала вона.

— Це і є поручительство, — кивнув він. — Коли твій батько дізнався, що єврейські кредити (а отже, і його гроші) конфіскуються, він прийшов до мене з проханням, щоб я поручився за нього для отримання великої позики в Німеччині. На жаль, я легковажно погодився на це. Твій батько був гордою людиною і, щоб поручительство не було з мого боку чистою благодійністю, наполіг на тому, аби літній будинок, в якому зараз ви з матір’ю мешкаєте, став заставою цього поручительства.

— Чому поручительства, а не позики?

Брокхард здивовано поглянув на неї:

— Хороше питання. А відповідь така: вартості будинку забракло, щоб він міг бути заставою тієї позики, яку хотів отримати твій батько.

— А підпису Андре Брокхарда було достатньо?

Він посміхнувся і дістав велику, геть просяклу потом хустку.

— Я маю деяку власність у Відні.

Це було надто м’яко сказано. Всі знали, що Андре Брокхард — впливовий акціонер двох найбільших промислових компаній Австрії. Після аншлюсу — гітлерівської окупації 1938-го — підприємства замість машин і обладнання почали виробляти зброю для Німеччини та її союзників. Брокхард став мультимільйонером. А тепер Хелена дізналася, що йому належить і будинок, у якому вона живе. Вона відчула, як до горла підступає клубок.

— Та не засмучуйся так, моя люба Хелено, — сказав Брокхард, і в його голосі раптом знову почулося тепло. — Бач, я зовсім не збираюся відбирати будинок у твоєї матері.

Але клубок у горлі в Хелени зробився ще більшим. Так, Брокхард зараз цілком міг би додати: «Чи у моєї невістки».

— Венеціє! — крикнув раптом Брокхард.

Хелена обернулася до дверей стайні. З напівтемряви виходив хлопчик-конюх і вів за вуздечку сліпучо-білого коня.

Хоча в голові роїлися тисячі думок, це видовище змусило Хелену забути про все. Прекраснішого за цього коня їй не довелося бачити ніколи за все своє життя. Це було воістину неземне створіння.