Ю Несбьо - Червоногрудка

— Кельн розбомбили на порох, — сказав Сіндре.

Вони лежали пліч-о-пліч на краю окопу, у вузькій ямі, звідки їм було добре видно нічийну смугу. Гюдбранн раптом усвідомив, як йому противно бути так близько до Сіндре.

— І Сталінград — к чорту, — вів своєї Сіндре.

Від холоду Гюдбранн нічого не відчував: його голова й тіло стали ніби ватяними, здавалося, все, що відбувається навколо, вже його геть не стосувалося. Єдине, що ще відзначала свідомість, — це заледенілий метал, що обпікав руки, і те, що пальці ніяк не хочуть слухатися. Він спробував знову. Поруч на снігу, на шерстяній ковдрі, вже лежали ложа й спусковий механізм кулемета, а от із затвором було гірше. У Зеннхаймі їх навчали брати один в одного деталі кулемета і складати їх із зав’язаними очима. У Зеннхаймі, в чудовому, теплому німецькому Ельзасі. Тепер усе було не так, і він не відчував, що роблять його пальці.

— Ти чуєш? — бубнив Сіндре. — Росіяни прийдуть і вб’ють нас. Як вони вбили Гюдесона.

Гюдбранн пам’ятав німця, капітана вермахту, якого дуже розвеселив Сіндре, коли сказав йому, що родом з далекого хутора з назвою Тотен.

— Toten? Wie im Totenreich [9] Тотен? Таке як царство мертвих? (Нім.) «Toten» — початкова частина німецьких слів, що означає «мрець, покійник». — сміявся капітан.

Нарешті кришка затвора подалася.

— Чорт! — Голос Гюдбранна тремтів. — Тут скрізь кров, від неї тут усе намертво замерзло!

Він скинув рукавиці, узяв маслянку з рушничним маслом і притиснув її до затвора. Від холоду жовтувата рідина стала в’язкою, загуслою, та він знав, що маслом можна розчинити кров: закапував ним собі вухо, коли хворів на отит.

Аж раптом Сіндре прихилився до Гюдбранна і почав колупатися нігтем у патроні.

— Отуди к бісу! — Він поглянув на Гюдбранна, вишкіряючи свої гнилі зуби. Його бліде неголене обличчя було так близько, що Гюдбранн відчув бридкий гнильний сморід, утім, вони всі тут так смердять. Сіндре підніс палець до обличчя. — Хто б міг подумати, що в цього Даніеля стільки мізків, га?

Гюдбранн відвернувся.

Сіндре з цікавістю розглядав кінчик пальця:

— Та він їх не надто пускав у діло. А то б тієї ночі він не повернувся назад з нічийної смуги. Я чув, ви тоді хотіли дати драла. Ге, ви ж були, так би мовити… добрими друзями.

Спочатку Гюдбранн не розчув: слова ніби долинали здалеку. Та коли їх відлуння досягло його вух, він нараз відчув, як тілом знову розливається тепло.

— Німці й не думають дати нам відступити, — вів далі Сіндре. — Ми тут усі передохнемо, всі до останнього біса. Ні, вам таки треба було драпати. Більшовики, принаймні, повелися б не так, як Гітлер, з такими хлопцями, як ти й Даніель. Я кажу, з такими добрими друзями.

Гюдбранн не відповідав. Тепло вже відчувалося в кінчиках пальців.

— Ми вирішили втікати туди сьогодні вночі, — сказав Сіндре. — Халлґрім Дале і я. Поки не пізно.

Він вивернувся в снігу, подивився на Гюдбранна.

— Чого ти боїшся, Юхансене? — сказав він і знову вишкірився. — Навіщо, по-твоєму, ми вдавали хворих?

Гюдбранн стискав пальці ніг у чоботях. Тепер він їх уже практично відчував. Стало тепло й добре. Але разом з цим відчувалося ще дещо.

— Ти з нами, Юхансене? — запитав Сіндре.

Воші! Так, йому стало тепло, але він не відчував вошей! Навіть свист вітру під каскою стих.

— Так це ти розпускав ті чутки, — сказав Гюдбранн.

— Що? Які ще чутки?

— Ми з Даніелем говорили про те, щоб виїхати до Америки, а не втікати до росіян. І не зараз, а коли війна закінчиться.

Сіндре знизав плечима, поглянув на годинник і став на коліна.

— Тільки спробуй, я пристрелю тебе, — сказав Гюдбранн.

— З чого? — спитав Сіндре. Я кивнув на деталі кулемета, розкладені на ковдрі.

їхні гвинтівки були в укритті, і вони обидва чудово розуміли, що, перш ніж Гюдбранн устигне збігати туди й назад, Сіндре буде вже далеко.

— Залишайся тут, Юхансене, і здихай, якщо тобі охота. Передавай привіт Дале і скажи, що настала його черга.

Гюдбранн поліз рукою під куртку і дістав багнет. Світло місяця зблиснуло на тьмяному сталевому лезі. Сіндре похитав головою:

— Такі хлопці, як ви з Гюдесоном, — фантазери. Сховай ножа, краще ходімо зі мною. Зараз росіянам через озеро підвезуть провізію. Свіже м’ясо.

— Я не зрадник, — відповів Гюдбранн.

Сіндре підвівся.

— Якщо ти спробуєш заколоти мене багнетом, голландці на посту прослуховування почують нас і здіймуть тривогу. Розумом розкинь. Кому вони швидше повірять, що хтось із нас намагався не дати втекти іншому? Тобі, про кого вже ходять чутки, що ти був намилився втекти, чи мені, члену партії?