Ю Несбьо - Червоногрудка

— Все одно на Різдво нам дали сосиски, — сказав Гюдбранн.

Даніель цитьнув на нього.

— Сьогодні там нікого немає, Даніелю. Вони сидять і їдять котлети з оленини, 3 брусницею і таким жирним, соковитим соусом. І картоплею.

— Не заводь знову свою шарманку про їжу. Сиди тихо і дивися, якщо ти що-небудь бачиш.

— Але я нічого не бачу, Даніелю. Нічого.

Вони разом сіли, увібравши голови в плечі. На Даніелеві була та сама російська вушанка. Сталевий шолом з емблемою військ СС лежав поруч. І Гюдбранн знав навіщо. Шолом мав таку форму, що під його краї постійно залітав колючий холодний сніг, до того ж зі страшним свистом, що був особливо нестерпний під час чергування.

— Що з твоїми очима? — спитав Даніель.

— Нічого. Я просто іноді погано бачу в темряві.

— І все?

— І не розрізняю деякі кольори.

— Що означає «деякі»?

— Червоний і зелений. Я не бачу між ними різниці, вони в мене зливаються. Я, наприклад, не міг побачити жодної ягідки, коли ми у неділю ходили до лісу по брусницю для печені.

— Досить про їжу, чуєш?!

Вони сиділи мовчки. Десь ген-ген почулася кулеметна черга. Термометр показував мінус двадцять п’ять. Минулої зими кілька днів поспіль трималося мінус сорок п’ять. Гюдбранн утішав себе тим, що в такий холод хоч не заїдали воші, що йому не захочеться чухатися, доки скінчиться його зміна і він повернеться в ліжко під шерстяну ковдру. Але ці тварюки зносили холод краще, ніж він. Якось він з цікавості залишив спідню сорочку на снігу в мороз, і вона пролежала так три доби. Коли він потім узяв її знову і заніс досередини, вона замерзла на крижинку. Та як тільки він потримав її над піччю, вона знов закишіла цими повзучими гадами, і Гюдбранн з огидою кинув її у вогонь.

Даніель кашлянув:

— Гм, а як ви їли цю печеню по неділях?

Гюдбранна не треба було просити двічі:

— Спершу батько різав печеню, статечно, як священик, а ми, молоді, сиділи довкола і дивилися. Потім мати клала кожному на тарілку по два шматки і поливала їх таким брунатним соусом, до того жирним, що їй доводилося час від часу помішувати його, щоб він зовсім не застиг. А ще було багато свіжої, хрумкої брюссельської капусти. Ти б надів шолома, Даніелю. Що, як раптом тобі на голову впаде осколок гранати?

— А якщо ціла впаде? Продовжуй.

Гюдбранн заплющив очі і блаженно посміхнувся:

— На солодке у нас було пюре з чорносливу. Або американське шоколадне печиво з горіхами. Але це не завжди. Їх мати захопила з собою з Брукліна.

Даніель сплюнув у сніг. Звичайно зимове чергування тривало одну годину, але зараз Сіндре Фьоуке і Халлґрім Дале лежали в лихоманці, тож Едвард Мускен, командир відділення, вирішив збільшити час до двох годин, поки обидва не повернуться до лав вояків.

Даніель поклав руку Гюдбранну на плече:

— А ти скучив за домом, чи не так? За своєю мамою?

Гюдбранн засміявся і теж сплюнув у сніг, туди ж, куди й Даніель, і поглянув у небо, на замерзлі зірки. У снігу щось зашаруділо, Даніель підвів голову.

— Лисиця, — коротко сказав він.

Неймовірно, але навіть тут, де кожен квадратний метр було зрито бомбардуваннями, а міни лежали щільніше, ніж камені на бруківці Карл-Юханс-ґате, залишалися тварини. Небагато, але вони вже бачили і зайців і лисиць. І пару тхорів. Звичайно, вони намагалися їх підстрелити — в казан пішло б усе. Та після того, як одного німця вбили, коли той побіг за підстреленим зайцем, командування вирішило, що росіяни спеціально пускають зайців перед їхніми окопами, щоб виманити їх на нічийну смугу. Можна подумати, росіяни з доброї волі випустять хоча б зайця!

Гюдбранн облизав пошерхлі губи, поглянув на годинник. Ще година до зміни караулу. Напевно, Сіндре напхав тютюну собі в пряму кишку, щоб у нього підскочила температура. Авжеж, він може.

— А чому ви поїхали зі Штатів? — запитав Даніель.

— Крах на біржі. Батька звільнили з суднобудівної компанії.

— От бачиш, — сказав Даніель. — Такий капіталізм. Бідняки завжди ішачать, а багачі — жиріють, і не важливо, йде економіка вгору чи на спад.

— Еге ж, як і зараз.

— Так було до сьогодні, га скоро щось неодмінно зміниться. Коли ми виграємо війну, Гітлер ще здивує народи. І твоєму батькові більше не загрожуватиме безробіття. Ти теж повинен вступити в «Національне об’єднання». Повинен, чуєш?

— Ти що, насправді віриш у все це?

— А ти ні?

Гюдбранну не хотілося заперечувати Даніелю. Він знизав плечима, та Даніель повторив запитання.

— Звичайно вірю, — відповів Гюдбранн. — Та зараз я більше думаю про Норвегію. Ми не повинні пустити більшовиків у нашу країну. Якщо вони прийдуть, нам знову доведеться виїхати до Америки.