Ю Несбьо - Червоногрудка

Воші в них були всюди, але особливо там, де тепло: під пахвами, внизу живота, під колінами. Гюдбранн, що лежав ближче за всіх до виходу, не міг заснути: йому боліли ноги від так званих «вошивих ран», відкритих ран завбільшки з п’ятак, усіяних по краях паразитами, які вже геть пообпивалися його крові. Гюдбранн вихопив багнета, марно намагаючись зішкребти з себе цю бридку нечисть, коли в дверях з’явився росіянин, який ще мить — і всіх би їх перестріляв. Гюдбранн побачив тільки його силует, та відразу зрозумів, що це ворог, розпізнавши контури піднятої гвинтівки Мосіна. І одним цим тупим багнетом Гюдбранн так покремсав росіянина, що, коли вони потім витягали тіло нагору, крові в ньому вже не було.

— Заспокойтеся, хлопці, — сказав Едвард, відтягаючи Гюдбранна вбік. — Тобі б поспати трохи, Гюдбранне, вже година минула відтоді, як тебе час змінити.

— Я піду пошукаю його, — сказав Гюдбранн.

— Нікуди ти не підеш!

— Ні, я…

— Це наказ! — Едвард схопив його за плече. Гюдбранн спробував був вирватися, та командир тримав його міцно.

Гюдбранн заговорив високим голосом, що аж тремтів від хвилювання:

— А раптом він поранений?! А раптом він просто застряг у колючому дроті?!

Едвард поплескав його по плечу.

— Скоро світанок, — сказав він. — Тоді ми все й дізнаємось.

Він подивився на інших вояків, які мовчки спостерігали за тим, що відбувається. Хлопці знову почали перетоптуватися з ноги на ногу і про щось бубоніти між собою. Гюдбранн бачив, як Едвард підійшов до Халлґріма Дале, щось прошепотів йому на вухо. Дале вислухав його і спідлоба скоса подивився на Гюдбранна. Гюдбранн чудово розумів, що це означало. Наказ не спускати з нього ока. Якось пройшла чутка, що вони з Даніелем більше, ніж просто хороші друзі. І цим не можна було пишатися. Мускен тоді прямо запитав їх: чи правда, що вони вирішили дезертирувати разом? Звичайно, вони сказали «ні», а ось тепер Мускен вирішив, що Даніель скористався можливістю ушитися! А тепер згідно з планом Гюдбранн піде «шукати» товариша, і вони перейдуть на той бік разом. Гюдбранна розбирав сміх. Звісно, приємно було б поринути в далекі мрії про їжу, тепло й жінок — про що віщав над золотистим полем бою облесливий голос з російських гучномовців. Але вірити в це?

— Можу закластися, що він не повернеться, — заявив Сіндре. — На три добових пайка, ну як?

Гюдбранн витягнув руки по швах, перевіряючи, чи на місці багнет.

— Nicht schissen, bitte! [8] Не стріляйте, будь ласка! (Нім.)

Гюдбранн обернувся — з бруствера йому посміхалася людина в російській солдатській вушанці, з обличчям, закаляним кров’ю. Потім ця людина з легкістю лижника перемахнула через бруствер і приземлилася на лід окопу.

— Даніелю! — закричав Гюдбранн.

— Ей! — сказав Даніель, знімаючи вушанку, ніби вітаючись. — Топрий ветшір!

Усі остовпіло завмерли і дивилися на них.

— Слухай, Едварде, — голосно сказав Даніель. — Тобі б не завадило попрацювати над нашими голландцями. У них там між караулами метрів п’ятдесят, не менше.

Едвард, як і решта, стояв мовчки, як зачарований.

— Ти поховав росіянина, Даніелю? — обличчя Гюдбранна пашіло від хвилювання.

— Поховав його? — перепитав Даніель. — Та я навіть прочитав молитву і заспівав за упокій. А ви хіба не чули? Я впевнений, було чутно й на тім боці.

З цими словами він вискочив на бруствер, сів, здійняв руки до неба і заспівав глибоким, задушевним голосом:

— Великий Боже…

Тут усі розреготалися, Даніель і сам сміявся до сліз.

— Ти диявол, Даніелю! — сказав Дале.

— Ні, тепер я не Даніель. Звіть мене… — Даніель зняв російську вушанку і прочитав на зворотному боці підкладки: — …Урією. Чорт, він теж умів писати. Так, так, хоча він був і більшовик. — Він знову зістрибнув з бруствера і поглянув на товаришів. — Сподіваюся, ніхто не проти звичайного єврейського імені?

На якусь мить запала тиша, а далі прокотилася хвиля реготу. Друзі заходилися один поперед одного ляскати Урію по спині.

На кулеметній позиції було холодно. Гюдбранн надягнув на себе весь одяг, що був, і все одно цокотів зубами й не відчував пальців на руках і ногах. Найбільше мерзли ноги. Він намотав нові онучі, та це не дуже допомагало.

Він пильно вдивлявся в порожнечу. Цього вечора «Івана» щось не було чути. Може, він святкує Новий рік? Може, їсть щось смачне. Баранину з капустою. Або сосиски. Гюдбранн, звичайно, знав, що у росіян немає м'яса, та ніяк не міг позбутися думок про їжу. У них у самих не було нічого, крім беззмінного хліба та сочевичної юшки. Хліб уже давно покрився цвіллю, та вони звикли до цього. А коли він так пропліснявів, що почав розвалюватися на шматки, вони кидали ці шматки в юшку.