Ю Несбьо - Червоногрудка

— Сядь на місце, Сіндре Фьоуке.

Сіндре розсміявся:

— Нікчемний з тебе вбивця, Гюдбранне. Ну, я побіг. Відпусти мене метрів на п’ятдесят, а вже потім бий на ґвалт, і всім буде добре.

Вони подивилися один одному в вічі. Між ними почав падати пухнастий сніг. Сіндре посміхнувся:

— Снігопад і місячне сяйво водночас — таке рідко побачиш, еге ж?

Окоп, у якому стояли четверо, був за два кілометри на північ від їхньої ділянки фронту, саме там, де траншея повертала назад і майже робила петлю. Чоловік з капітанськими знаками розрізнення тупцював перед Гюдбранном. Був снігопад, і на кашкет капітану вже нападала ціла шапка снігу. Едвард Мускен стояв поряд з капітаном і дивився на Гюдбранна одним широко розплющеним оком, друге знов було наполовину прикрите.

— So, — сказав капітан. — Er ist hinüber zu den Russen geflohen? [10] Отже, він утік на той бік до росіян? (Нім.)

— Ja [11] Так (нім.) . , — повторив Гюдбранн.

— Warum? [12] Чому? (Нім.)

— Das weiss ich nicht.? [13] Я не знаю (нім.) .

Капітан подивився в небо, цвіркнув крізь зуби і тупнув ногою. Потім кивнув Едварду і, буркнувши щось роттенфюреру, німецькому єфрейторові, який був при ньому, попрощався. Сніг зарипів у них під ногами.

— Ось так, — мовив Едвард. Він усе ще дивився на Гюдбранна.

— Еге ж, — сказав Гюдбранн протягом.

— Розслідувати тут особливо нема чого.

— Вже ж бо.

— Але хто б міг подумати! — Його розплющене око і далі пильно і непорушно дивилося на Гюдбранна.

— Тут постійно дезертирують, — сказав Гюдбранн. — Якби вони розслідували кожен випадок…

— Я кажу, хто б міг подумати таке про Сіндре! Про те, що він викине подібний фортель.

— Але ж ти бачиш, — мовив Гюдбранн.

— Так, не надто вигадливо. Ось так просто собі встав і втік.

— Звичайно.

— А ще й з кулеметом такий ляпсус. — У голосі Едварда бриніло холодне глузування.

— Так.

— І ти навіть не зміг докричатися до голландців.

— Я кричав, та надто пізно. Було темно.

— Був місяць, — сказав Едвард.

Вони подивилися один на одного.

— Знаєш, що я думаю? — спитав Едвард.

— Ні.

— Ні, знаєш, по тобі ж видно. За що, Гюдбранне?

— Я не вбивав його. — Погляд Гюдбранна був прикутий до величезного ока Едварда. — Я намагався відмовити його.

Але він навіть слухати мене не схотів. Просто втік. Що я міг зробити?

Вони стояли, нахилившись один до одного, важко дихаючи, і пару від їх дихання тут же відносив вітер.

— Я пам’ятаю, коли востаннє у тебе був такий вигляд, Гюдбранне. Тієї ночі, коли ти вбив того росіянина в нашому бліндажі.

Гюдбранн знизав плечима. Едвард поклав йому на плече руку в обледенілій рукавиці:

— Послухай. Сіндре не був хорошим вояком. Мабуть, навіть хорошою людиною. Але ж ми пристойні люди. Мусимо, чорт забирай, намагатися сповідувати якісь норми, цінності, розумієш?

— Тепер мені можна йти?

Едвард подивився на Гюдбранна. Чутки про те, що Гітлер перемагає далеко не на всіх напрямках, тепер уже доходили й сюди. Відповідно, збільшилася й кількість норвезьких добровольців, і на зміну Даніелю та Сіндре прийшли двоє хлопчиськ з Тюнсета. Весь час нові, молоді обличчя. Хтось запам’ятовувався, когось швидко забували, коли він гинув. Даніеля Едвард запам’ятає, він знав це напевно. Точно так, як і те, що дуже швидко обличчя Сіндре зітреться з його пам’яті. Вивітриться. За кілька днів Едварду-молодшому виповнюється два рочки. Цю думку він не додумав.

— Так, іди, — відповів він. — І бережи голову.

— Звичайно, — сказав Гюдбранн. — Навіть спину зігну.

— Пам’ятаєш, як казав Даніель? — запитав Едвард з дивною посмішкою. — Якщо ми тут ходитимемо зігнувшись, то повернемося до Норвегії горбатими.

Ген-ген залящав, ніби регочучи, тріскучий кулемет.

Зненацька Гюдбранн прокинувся. У темряві він кілька разів кліпнув очима, та побачив лише контури дощок ліжка над собою. Пахло сирим деревом і землею. Здається, він знову кричав уві сні. Інші хлопці казали, що більше не прокидаються від його криків. Він лежав, відчуваючи, як поступово пульс приходить до норми. Почухав бік: воші, напевно, ніколи не сплять!

Його розбудив той самий сон: він і зараз ще відчував лапи на грудях, бачив у темряві жовті очі, білі зуби хижака, з яких стікали кров і слина. І чув, як хтось важко дихає, так ніби переляканий на смерть. Хто — він чи звір? Такий уже був цей сон: він спав, щоразу прокидався і не міг поворухнутися. Звір уже намірявся вп’ястися зубами йому в горло, коли тріск кулемета знадвору розбудив його, і він устиг лише побачити, як звір піднявся з ковдри й відстрибнув до земляної стіни бліндажа, але кулі розірвали його на шматки. І він сповз на підлогу, перетворившись на криваву, безформну хутряну масу. Тхір. А в дверях з’явився чоловік: він зробив крок з темноти в тонку смужку місячного світла, таку вузеньку, що вона освітлювала тільки половину його обличчя. Та сю ніч у сні щось змінилося. З дула гвинтівки, як завжди, вився димок, чоловік, як завжди, посміхався, але посеред лоба у нього зяяла величезна чорна вирва. Тому, коли він обертався до Гюдбранна, крізь дірку в голові проглядав місяць.