Ю Несбьо - Червоногрудка

Ночами я бачу уві сні Хелену. Лише її. Треба постаратися забути про неї. А принц ні слова не сказав. Мені здається, це неможливо витерпіти.

Харрі знову поглянув на годинник. Потім ще перегорнув кілька сторінок, доки не натрапив на знайому назву.

…свою справу, і перспективи у нього непогані. Але сьогодні сталося те, чого я так довго боявся.

Я сидів і читав газету, коли раптом відчув, що хтось стоїть поряд з моїм столиком і пильно дивиться на мене. Я підвів очі, і в мене кров захолола в жилах від жаху! Судячи з його вигляду, він був на мілині. Брудний одяг, та й постава не та, що раніше. Ніби він утратив щось важливе в житті. Та я відразу впізнав нашого командира, одноокого Едварда Мускена.

— Гюдбранн Юхансен, — сказав він. — А казали, ти загинув. У Гамбурзі.

Я не знав, що робити чи говорити. Я знав лише те, що людина, яка зараз сіла навпроти мене, може добитися, щоб мене судили за зраду батьківщині, і — що було б ще гірше — за вбивство!

У мене пересохло в роті, та я відповів йому, що так, я живий, і, аби виграти нас, розповів, як опинився у віденському лазареті з пораненнями в голову й ногу. І запитав, що сталося з ним. Мускен відповів, що його відправили додому, і він потрапив до лазарету в Сінсені (забавно — адже туди направляли мене). Як і решту, Мускена судили за зраду батьківщині, дали три роки в’язниці й випустили через два з половиною.

Ми побалакали про те про се. Поступово я заспокоївся, замовив йому пиво і розповів, що вирішив зайнятися будматеріалами. Я відверто зізнався, що таким, як ми, краще почати власну справу, оскільки більшість підприємств (особливо ті, що у війну співпрацювали з німцями) не хочуть приймати на роботу колишніх легіонерів.

— І тебе теж? — здивувався Мускен.

Довелося пояснити йому, що мені не дуже допомогло те, що я потім воював за «праве діло» — все одно я встиг поносити німецьку форму.

Весь час, доки ми говорили, Мускен ледве помітно всміхався, нарешті, не витримав і почав розповідати про те, як довго намагався знайти мене, але всі сліди уривалися в Гамбурзі. І він уже хотів облишити пошуки, коли раптом побачив у статті про борців Опору ім’я Сіндре Фьоуке. Він зацікавився, де Фьоуке працює, і потелефонував туди. Хтось порадив пошукати мене в ресторані «Скрьодер».

Мені знову стало не по собі, я вирішив, що зараз усе й почнеться. Але Мускен сказав зовсім не те, чого я чекав:

— Я ж бо до пуття й не подякував тобі за те, що ти врятував мене, коли Халлгрім Дале заледве мене не вбив. Ти врятував мені життя, Юхансене.

У відповідь я зміг лише знизати плечима.

Мускен сказав, що я тоді повівся як благородна людина. Мовляв, у мене були причини бажати йому смерті. Якби тіло Сіндре Фьоуке знайшли, Мускен міг би підтвердити, що вбивця — я! Я тільки кивнув. Тоді він подивився на мене й спитав, невже я його боюся, і я вирішив, що нічого страшного не станеться, якщо я розповім йому все, що зі мною насправді сталося.

Мускен слухав мене, інколи похитуючи головою, інколи поглядаючи на мене своїм циклоповим оком, ніби перевіряючи, чи правду я кажу, — але він розумів, що брехати я йому не збираюся.

Я закінчив свою історію і замовив ще пива. Мускен розповів про себе, про те, що, доки він сидів у в’язниці, його дружина знайшла собі іншого, який зміг потурбуватися про неї і дитину. Мускен не засуджував її. Та й для Едварда-молодшого так, мабуть, було краще. Здається, Мускен з усім змирився. Він сказав, що хотів би зайнятися перевезеннями, але ніхто не бере його водієм.

— Сам купи собі вантажівку, — порадив я. — Почни свою справу, як я.

— У мене немає таких грошей, — відповів він, одним оком глянувши на мене. У мене з’явилася ідея. — А в банку мені кредит не дають. Вважають, що колишні легіонери — всі, як є, бандити.

— У мене є деякі заощадження, — сказав я. — Я можу стати твоїм кредитором.

Він відмовився, але я сказав, що це вирішена справа.

— Ну, звичайно, я отримуватиму відсотки А — заявив я. Його лице проясніло. Але потім він знову посерйознішав і сказав, що це, напевно, буде, дуже дорого, поки він не встане на ноги. Довелося заспокоїти його, що відсотки будуть невеликими, майже символічними. Потім ми випили ще пива і, перш ніж розійтися, потисли один одному руки на знак нашої угоди.

У поштовій скриньці лист із Відня. Я поклав його на стіл і просто дивився на нього. На зворотному боці стояло її ім’я і домашня адреса. У травні я надіслав листа до шпиталю Рудольфа II, сподіваючись, що хто-небудь знає місцезнаходження Хелени і передасть листа їй. Боявся, що лист потрапить не в ті руки, тому не писав нічого, що могло б спричинити неприємності у мене або Хелени. І звичайно, я писав не від свого імені. Але все одно я не насмілювався чекати відповіді. Я навіть не знаю, чи хотів я отримати її. Що вона напише мені? Що вийшла заміж, народила дітей. Ні, такої відповіді я не хотів.