Осло, 13 травня 1945 року
Такий дивний день. Людей, як і раніше, п’янить відчуття свободи, а сьогодні ще до Осло повертається принц Олав разом з представниками уряду. Я не пішов зустрічати корабель, але чув, що на пристані зібралося «пів-Осло». Сьогодні я вирішив прогулятися по Карл-Юханс-ґате в цивільному, хоча мої «бойові друзі» не розуміють, чому я не захотів, як вони, красуватися у «формі» вояка Опору і слухати хвалебні слова. Для панянок «форма» — як мед для мух. Якщо не помиляюся, вони з таким же захватом бігали в сороковому за легіонерами в есесівських мундирах.
Я йшов до Палацу, аби подивитися, чи вийде наслідник на балкон, щоб сказати кілька слів. Коло Палацу вже зібралося багато людей. Коли я підійшов, саме була зміна палацового караулу. Жалюгідна копія німецьких військових ритуалів, але народу це шалено подобалося.
Сподіваюся, принц остудить запал усіх цих так званих добрих норвежців, які п’ять років відсиджувалися, не поворухнувши й пальцем, а тепер дерли горло, вимагали відплати для зрадників батьківщини. Я маю надію саме на принца Олава, оскільки, якщо вірити чуткам, він єдиний з усього королівського оточення виявив тоді стійкість, побажавши залишитися з народом і розділити його долю. Але міністри відрадили йому, адже тим самим він виставив би їх і короля у вельми невигідному світлі.
Так, я сподіваюся, що молодий наслідник (який, на відміну від цих «святих останніх днів», знає, як носити військову форму!) зможе пояснити народу справжню заслугу норвезьких легіонерів. Особливо після того, як сам зрозуміє, яку загрозу на сході для нас становили (і далі становлять!) більшовики. Вже в 1942 році, коли ми, легіонери, лише готувалися до відправки на Східний фронт, принц повинен був зустрітися з президентом Рузвельтом і висловити стурбованість щодо намірів росіян з приводу Норвегії.
Махали прапорами, співали пісні. Листя на старих деревах Палацового парку здавалося зеленішим, ніж звичайно. Але наслідник на балкон так і не вийшов. Отже, доведеться запастися терпінням.
— Телефонували з Відня. Відбитки збігаються.
Вебер стояв у дверях вітальні.
— Гаразд, — кивнув Харрі, не відриваючись від читання.
— Тут когось вирвало у відро для сміття, — продовжував Вебер. — Когось дуже хворого: там більше крові, ніж блювоти.
Харрі послинив палець і перегорнув сторінку:
— Угу.
Мовчання.
— Якщо тобі потрібна ще якась допомога…
— Дякую, Вебере, більше нічого не потрібно.
Вебер кивнув, але з місця не зрушив.
— Ти не збираєшся оголосити його в розшук? — нарешті запитав він.
Харрі підвів на Вебера неуважний погляд:
— Навіщо?
— А я звідки знаю? — відповів Вебер. — Це ж у вас «цілком таємно»!
Харрі посміхнувся — схоже, він не чекав від старого Вебера подібних заяв:
— Ні, не зараз.
Вебер постояв ще трохи, але Харрі більш нічого не казав.
— Як хочеш, Холе. У мене тут «Сміт-Вессон». Заряджений. І ще запасна обойма. Тримай!
І Вебер кинув Харрі чорну кобуру, яку той ледве встиг зловити. Харрі відкрив кобуру, дістав револьвер. Він був змащений, начищена сталь тьмяно блищала. Зрозуміло. Це ж особиста зброя Вебера.
— Дякую за допомогу, Вебере, — сказав Харрі.
— Пусте, забудь!
— Спробую. Вдалого тобі… дня.
Вебер шморгнув носом. Коли він, голосно гупаючи, вийшов з квартири, Харрі знову заглибився у читання.
Осло, 27 серпня 1945 року
Зрада, зрада, це все зрада! Я не мав сили поворухнутися. Я сидів у задньому ряду, і моя дівчина не бачила мене, коли її ввели до зали. Вона сіла на лаву підсудних, швидко й недвозначно усміхнулась Евену Юлю. Цією посмішкою все було сказано, а я сидів, ніби цвяхами прибитий до лави, і лише дивився й слухав, що відбувається. І страждав. Зрадницька, мізерна душиця! Адже Евен Юль чудово знає, хто така Сіґне Алсакер — я сам розповідав йому про неї. Та його немає в чому звинувачувати — він гадає, що Даніель Гюдесон помер. Але вона! — вона ж присягнула бути вірною, навіть якщо Даніель помре! Так, я повторю знову й знову: «Зрада!» А принц так і не сказав жодного слова. Ніхто не сказав ні слова. Людей, які життям ризикували за Норвегію, розстрілюють у фортеці Акерсхус. Відлуння пострілів чується над усім містом. А потім знову стає тихо. Навіть тихіше, ніж раніше. Ніби нічого й не сталося.
Минулого тижня мені в листі повідомили, що моя справа не розглядатиметься, бо своїми подвигами я цілком загладив свою провину перед батьківщиною. Виходить, розправа з чотирма беззахисними гюдбрансдальськими селянами — це подвій, яким я загладив те, що злочинно захищав під Ленінградом свою батьківщину! Я жбурнув об стіну табурет, увійшла хазяйка, і мені довелося вибачатися. Від цього можна збожеволіти.
Читать дальше