— Meine Mutter! Meine Mutter! [56] Моя мама! Моя мама! (Нім.)
Я не зупинявся. Я нічим не міг допомогти — я вже бачив у вогні другого поверху людський скелет, що вчепився у віконну раму обгорілими кістками. Але дівчинка все йшла за мною, відчайдушно благаючи, щоб я врятував її маму. Я спробував прискорити крок, та дівчинка схопила мене за пояс обома рученятами і не хотіла відпускати. І я поніс її від будинку до величезного вогняного моря. Так ми і йшли, ніби прикуті один до одного, назустріч загибелі.
Я плакав, так, плакав, але сльози висихали, не встигнувши виступити. Не знаю, хто з нас двох зупинився і підняв дівчинку на руки, але я розвернувся, відніс її до спальні і накрив її моєю ковдрою. Потім постягав з інших ліжок матраци і ліг на підлозі поряд з нею.
Я так і не дізнався ні як її звуть, ні що з нею стало, тому що на ранок вона зникла. Але я знаю, що вона врятувала мені життя. Вона вселила в мене надію.
Я прокинувся в конаючому місті: місцями ще вирувала пожежа, від пристані не залишилося й сліду, і кораблям, що підійшли, щоб доставити продовольство або забрати поранених, ніде було причалити.
Лише надвечір розчистили місце, куди кораблі змогли підійти для навантажування і розвантажування, і я поквапився туди. Я ходив від корабля до корабля і нарешті знайшов, що шукав — корабель, який відпливав до Норвегії. Судно називалося «Анна» і везло цемент до Тронхейма. Місце призначення мене цілком влаштовувало, оскільки мене навряд чи будуть там розшукувати. Замість звичайного німецького порядку всюди панував хаос, і розібратися, хто є хто, було складно. Дві букви «S» у мене на комірі справляли належне враження, і в мене не виникло труднощів з тим, щоб потрапити на борт і переконати капітана, що згідно з наказом (який я пред’явив) мені належить потрапити до Осло так скоро, як тільки можливо, а за існуючих обставин це означає — добратися на борту «Анни» до Тронхейма, а звідти — потягом на Осло.
Дорога зайняла три дні. Щойно опинившись у Норвегії, я пред’явив свої документи і відразу сів на потяг до Осло. Їхав чотири доби. Перш ніж зійти в Осло, я зайшов до туалету і змінив одяг на той, що прихопив з шафи Крістофера Брокхарда. До першого випробування я був готовий. Я йшов по Карл-Юханс-ґате, мрячив дощ, було тепло. Вулицею, узявшись за руки, йшли двоє дівчат. Проходячи повз мене, вони голосно засміялися. Здавалося, кромішнє пекло Гамбурга лишилося десь на іншій планеті. Серце співало. Я повернувся в мою улюблену країну, народився заново.
Адміністратор в готелі «Континенталь» прискіпливо передивився мої документи і, дивлячись на мене поверх окулярів, сказав:
— Ласкаво просимо, пане Сіндре Фьоуке.
Лежачи на ліжку в золотистому готельному номері, втупивши очі в стелю і слухаючи міський шум на вулицях, я думав про своє нове ім’я. Сіндре Фьоуке. Незвично, звичайно. Але й з ним можна жити.
Нурмарка, 12 липня 1944 року
…людиною на ім’я Евен Юль. Як і решта хлопців з Опору, він з недовірою поставився до моєї історії. А втім, як інакше їм до неї було ставитися? У правду про те, що я вояк, якого розшукують за вбивство, повірити далеко складніше, ніжу те, що я дезертир зі Східного фронту, що перебрався до Норвегії через Швецію. До того ж вони перевірили по своїх каналах і з’ясували, що вояк на ім’я Сіндре Фьоуке і справді ймовірно перебіг до росіян. Уміють же ці німці вести архіви!
Я розмовляю на досить нейтральному букмолі — напевно, тому що виріс в Америці. Але ніхто не дивується, як це я, Сіндре Фьоуке, раптом так швидко позбувся своєї гюдбрансдальської говірки. Народився я у крихітному норвезькому містечку, але навіть якщо б довелося зустрітися з ким-небудь, хто знав мене з юності (Юність! Господи, вона була всього три роки тому, а здається, що цілу вічність!), упевнений, мене б не впізнали — так сильно я змінився!
Чого я насправді боюся, так це раптом зустрітися з ким-небудь, хто знав справжнього Сіндре Фьоуке. На щастя, він родом узагалі з якогось гірського хутора, але раптом мій обман розкриє хто-небудь з його родичів?
Ці переживання не відступали від мене. Тому легко уявити собі мій подив, коли сьогодні мені наказали вбити одного з моїх (Фьоуке) власних братів-квіслінґівців. Це було задумано як перевірка, чи я справді перейшов на бік Опору, чи був підісланий, щоб упровадитися в їхні лави. Ми з Даніелем ледве стримували сміх — та краще й придумати було неможливо, мене просили просто прибрати з дороги тих, хто може мене видати! Я чудово розумію, що командири цих лісових вояків високо цінують братерські зв’язки, незважаючи на війну. Та я вирішив зловити їх на слові, доки вони не передумали. Щойно стемніє, я поїду до міста, візьму свій пістолет, який разом з військовою формою лежить на вокзалі в камері схову, і тим же потягом вирушу на північ. Я пам’ятаю, як називається найближче від дому Фьоуке селище, а там розпитаю.
Читать дальше